Розділ XVII. Візит заколотників
Каное чомусь не з’являлись, і страх, пов’язаний з поверненням дикунів, поволі минув, і я повернувся до думки дістатися до континенту, та й батько П'ятниці запевняв у сприянні їхнього племені, якщо я справді туди вирушу. Щоправда одна поважна розмова з іспанцем захитала мої наміри, бо я збагнув, що до того берега справді прибилося ще шістнадцять вигнанців – іспанців та португальців, – й живуть у мирі з тубільцями, але ж їм бракує найважливіших речей – просто для виживання. Я розпитав його про подробиці рейсу, і він розповів, що іспанський корабель ішов з естуарію Ла Плата до Гавани, де мав вивантажити шкури й срібло та забрати назворот наявний там європейський крам; на облавку перебувало п’ятеро португальських матросів, яких вони підібрали з розбитого корабля; п'ятеро іспанських матросів потонули відразу після трощі, а решта, долаючи численні небезпеки, врятувалася й прибилася, примираючи голодом, до берега людожерів, де їх могли щомиті зжерти. Він сказав, що в них була якась зброя, але то дарма, бо не мали вони ні пороху, ні куль, − море зіпсувало майже весь порох, а рештки вони витратили на добування їжі під час першої висадки.
Я поцікавився, що, на його думку, з ними там станеться, і як вони планували тікати. Він відповів, що вони раз по раз радилися, але ж не було в них ні судна, ні інструментів для його побудови, ні харчів, і завжди все закінчувалося слізьми й розпачуванням. Тоді я спитав, як вони сприйняли б мою пропозицію підготуватися й тікати, і як би воно виглядало, якби усі вони були тут. Я по-правді визнав, що найбільше боюся зради й утисків, якщо моє життя опиниться в їхніх руках, бо вдячність давно вивелася, й тому люди нехтують зобов'язаннями, прагнучи вигоди. Вкрай погано, якщо вони використають мене для втечі, а тоді зроблять мене своїм в'язнем у Новій Іспанії, де саме з англійця – як би він туди не потрапив – зроблять офіру, а тому краще най мене живого зжеруть дикуни, аніж ченці вхоплять мене безжальними пазурами й віддадуть на поталу інквізиції. Однак я додав, що якби вони всі були тут, то гуртом ми побудували б достатньо велику барку, аби всі попливли в ній на південь до Бразилії, до островів чи іспанського узбережжя на півночі, але якщо, одержавши зброю, вони на віддяку примусово доправлять мене до своїх, то за моє жито буде мене бито, і ситуація моя лише погіршиться.
Іспанець відверто й винахідливо відповів, що його товариші розуміли свій прикрий стан, і, на його думку, вони не дозволять собі відплатити визволителеві чорною невдячністю; отож, з мого дозволу, він може з дідом піти до них і обговорити це, а тоді передати мені їхню відповідь; він домовиться, що вони ствердять присягою, що повністю коритимуться мені як командирові й капітану, вони зі святими дарами заприсягнуться на Євангелії робити усе по правді й рушити тільки до вказаної мною християнської країни, і керуватися до висадки в такій стороні лише моїми наказами, про що вони передадуть мені власноручний контракт. І ще він наполіг, що першим стане під присягу, що, доки житиме, не покине мене, хіба що сам я накажу, і до останньої краплі крові стоятиме за мене, якщо його земляки зламають своє слово. Він доводив, що його товариші – чемні й чесні люди в притузі, у них нема ні зброї, ні одягу, ні їжі, – перебуваючи у повній залежності від дикунів, вони давно втратили надію повернутися до свого краю, і тому, якщо я допоможу їм визволитися, вони захищатимуть мене тілом і душею.
По таких запевненнях я вирішив, що утік не втік, а погнатися можна, і погодився послати на перемовини діда-дикуна й іспанця. Але щойно ми налаштувались, іспанець висловив осторогу – розважливу і щиру, що мені припало до серця: за його порадою ми принаймні на півроку відклали задумане звільнення. Справа стояла так: він у нас жив уже майже місяць і придивлявся, як я, з допомогою Провидіння, пораюсь, він бачив наші запаси рису та ячменю; мені самому того забагато, але тепер, коли в моїй родині вже четверо, доводилось економити, а ще на шістнадцятеро його співвітчизників цього, бігме, не вистачить, а на суднові запаси, якщо ми збудуєм барку, й поготів не стане, аби дотягти до якоїсь християнської колонії в Америці; отож він і запропонував дозволити йому разом з двома іншими пообкопувати та упорати ще одну ризку землі – наскільки вистачить в мене засівного зерна, і допіру зерна нового врожаю вистачить і на його співвітчизників, бо нестача зерна могла б призвести до незгоди й думки про те, що насправді йшлося не про їхнє визволення, а попали вони з вогню та й в полумінь. «Ви знаєте, – каже він, – що діти Ізраїля спочатку зраділи, що їх вивели з Єгипту, але потім, коли забракло хліба в пущі, вони повстали на Самого Бога».