Ми трохи порибалили й нічого не впіймали, бо коли в мене риба клювала, я її не брав; тоді я сказав мавру: «Риба тут нейметься, ми панові нічого так не наловимо, – треба стати далі». Мавр ніякої каверзи не завважив, згодився і, стоючи на носі, напнув вітрила, а я постернував човен ще на ліґу далі в море, спинив баркас, буцім щоб рибалити, а тоді передав стерно хлопцеві, наблизився до мавра ззаду, ніби по щось нахилився, зненацька вхопив його трохи нижче пояса та кинув з облавку в море. Він одразу випірнув, бо чудово плавав, і взявся гукати, аби я його витяг, і він зі мною світ за очі попливе. Вітерець ледь повівав, і мавр хутко наздоганяв човен, через що я приніс із каюти мисливську рушницю, наставив на нього й сказав, що я його досі не чіпав і далі не завдам шкоди, якщо він заспокоїться: «Із вас добрий пливець, на морі штиль, тож пливіть до берега, і я вас не чіпатиму, але якщо наблизитесь до човна, прострелю вам голову, бо я хочу на волю»; і мавр тоді поплив до берега й безсумнівно досяг його, тому що пливець із нього й справді чудовий.
Я цілком міг би й мавра взяти з собою, а хлопця втопити, але в мене довіри до мавра не було. Відтак я звернувся до хлопця, якого звали Зурі: «Якщо ти будеш мені відданий, я зроблю з тебе велику людину, а як не зложиш мусульманським звичаєм присягу, – тобто клянучись бородою Магомета і його батька, – я й тебе кину в море». Хлопець усміхнувся до мене й відповів настільки цнотливо й щиро, що я не міг йому не повірити, – він присягнув мені на вірність і їхати зі мною хоч світ за очі.
Доки мавр мене міг бачити, я стернував у відкрите море з навітряного боку, аби гадали, буцім ми прямуєм до Протоки[2] (що, звичайно, зробив би кожен при здоровій тямі), тому що ніхто й у думці не покладав би, що ми подамось на південь, до варварських берегів, де юрми негрів на каное оточили б і знищили нас, де, тільки-но ми ступили б на землю, нас пожерли б дикі звірі або ще безжальніші дикуни в людській подобі.
Але щойно посутеніло, я змінив курс і постернував на зюйд-зюйд-ост, ідучи здовж берега; завдяки сильному ходовому вітру й спокійному морю ми йшли настільки добре, що наступного дня, о третій годині, коли я вперше побачив землю, судно перебувало на відстані принаймні півтораста миль на південь від Сали, далеко за межами володінь султана Марокко чи тамтешніх королів, бо людей не було видко.
Мені маври завдали такого жаху, і я так боявся потрапити їм до рук, що не дозволяв собі ні зупинятись, ні виходити на берег, ні закинути кітву; гожий вітер віяв п'ять днів, а тоді звернув на південь, і я виснував, що ймовірні переслідники тепер припинять гонитву, та вирішив підійти до берега та стати на якорі у гирлі річечки, – невідомо, що за річка, де це, на якій широті, в якій країні, який народ тут живе та як називається річка. Я не бачив і особливо не поривався бачити людей, – мені потрібна була тільки прісна вода. Ми ввійшли в бухту ввечері і домовилися, щойно посутеніє, плавма дістатися до берега й розвідати довкілля, але, щойно залягла темрява, з берега почав долинати жахливий гавкіт, ревіння й виття якихось диких створінь, і бідолашний хлопчик ледь не вмер з переляку й благав не сходити на берег, доки не розвидниться. «Гаразд, Зурі, – відповів я, – хай буде, але вдень ми, може, побачимо людей, що будуть гірші за левів». «А ми – бабах! – засміявся Зурі. – І вони – навтікача!» Таким англійським волапюком Зурі спілкувався з невільниками. Я зрадів, що хлопець звеселився і, щоб ще підбадьорити, дав хильнути з пляшки з ящика патрона. Зрештою, порада Зурі була доречна, і я згодився. Ми закинули кітву й нишком перечекали ніч, не склепивши повік, тому що через дві-три години після того, як ми стали на якорі, на берег повиходили величезні незнані створіння, кидалися у воду, борсались і обливались, насолоджуючись прохолодою, і при тому нечувано гидко вили та зіпали.