Його пересторога була настільки доречна, а порада настільки добра, що мене вона втішила, та й щирістю я був задоволений; отож узялися ми вчотирьох копати, наскільки дозволяв дерев’яний реманент, і вже за місяць, до сівби, ми упорали таку площу, що змогли посіяти двадцять два бушелі ячменю й шістнадцять глеків рису, тобто весь засівний резерв, залишивши собі без лишку на півроку до нового врожаю, рахуючи час від виділення засівного зерна, бо в цій стороні по півроку до жнив чекати не треба.
Тепер нас багато, достатньо, щоб подолати страх перед дикунами, – хіба що посунуть вони хмарою; при потребі ми тепер вільно ходили по всьому острову; тим часом нас не полишали думки про втечу чи визволення і про те, що для цього слід зробити. Отож я позначив кілька придатних для роботи дерев й загадав П'ятниці з батьком зрубати їх, а іспанцеві пояснив, що слід робити й призначив наглядати за роботою. Я показав їм, скільки праці я докладав, аби розтесати велике дерево на дошки, і наказав їм робити те саме, доки ми не матимем принаймні десятка великих дощок з доброго дуба – біля двох футів завширшки, тридцять п'ять завдовжки й два-чотири дюйми завгрубшки, – уявіть-но лишень, скільки довелося над цим гибіти.
Водночас я примудрився примножити черідку кіз; для цього одного дня рушав П'ятниця з іспанцем, а наступного він ішов зі мною (по черзі), і так ми принесли з двадцятеро козенят і долучили до черідки, бо на полюванні вбивали тільки матку, а малечу забирали до череди. Але над усе – наближався час сушити виноград, і я порозвішував на сонці таку неймовірну кількість кетягів, що в Аліканте такою кількістю сушених на сонці ридзинок наповнили шістдесят-вісімдесят сипанок; ми здебільшого їли тільки хліб і родзинки, і, повірте, з цим жити можна, бо вони дуже тривні.
Заходили жнива, шуміла колосом нива; у мене, бувало, родило й більше, але для наших потреб досить, бо посіяли ми двадцять два бушелі ячменю, а намолотили понад двісті двадцять; така ж пропорція і з рисом; цього вистачило б прохарчуватися до наступного врожаю і нам, і шістнадцятьом іспанцям, якби вони були вже в мене, та й на подорож вистачило б до будь-якої країни світу, власне, до Америки. Ми спочатку позаносили й позсипали зерно до приміщення, а тоді взялися плести зсипи, що вистачило на ввесь запас зерна; іспанець виявився вправним кошикарем, ще й мені виказував, що я ніяк те плетиво не захищаю, але я в тому потреби не бачив.
Тепер, коли ми надбали їжі на усіх очікуваних гостей, я послав іспанця до його товаришів на той берег – подивитися, що з того вийде. Я суворо наказав не привозити нікого, хто спочатку не присягне в присутності його й діда-дикуна, що не заподіє шкоди, не битиметься й не нападатиме на острові на добру людину, яка послала по них, аби їх звільнити, і приєднаються до неї й боронитимуть від подібних спроб і діятимуть лише за її наказом, – усе це має бути написане й власноруч підписане. Щоправда, ми не замислилися над тим, як саме вони це робитимуть, не маючи ні пера, ні атраменту.
З такими настановами іспанець і дід-дикун, батько П'ятниці, вирушили тим самим каное, в якому припливли, тобто в якому їх могли доправити на острів як бранців, аби зжерти. Я дав їм по мушкету з кремінним замком, пороху та куль на вісім пострілів, ще й приказував економити їх, тобто стріляти лише притьмом.
Мене ця справа захопила, бо це була перша спроба за двадцять сім років і кількоро днів хоч щось зробити для власного звільнення. Я дав посланцям хліба й ридзинок, що вистачило б їм на багато днів, а якщо до них приєднаються іспанці – то днів на вісім, побажав щасливої дороги й провів їх, узгодивши сиґнал, який вони вивісять при поверненні, аби я їх здалеку впізнав. Вони рушили під навальний вітер, як місяць був у повні, за моїм календарем – у жовтні, але це приблизно, бо я так і не спромігся встановити, скільки днів у моєму підрахунку було втрачено; ця непевність стосувалось і лічби років, але згодом, коли я пере провіряв свої записи, з’ясувалося, що роки я вказував правильно.
Минуло днів вісім, відколи вони відпливли, коли сталася зі мною пригода, подібної до якої в історії нема: якось уранці я міцно спав у хатині, коли прибіг до мене мій слуга П'ятниця, гукаючи: «Пане, пане, вони вже тут, вже тут!» Я схопився на рівні ноги, натягнув якусь одежину і, попри ймовірну небезпеку, пішов через гайок, котрий з роками перетворився на справжній ліс; зброю, всупереч звичці, я не взяв, а коли подивився на море, то відразу побачив за півтори ліґи судно, що прямувало до нас під клівером із сильним добережним вітром, але, як я зауважив, не від берега навпроти, а від південного кінця острова. Тоді я гукнув П'ятницю й наказав йому сховатися, бо це не ті, на кого ми чекали, – це можуть бути і вороги, і друзі. Потім я пішов по прозорну трубу, аби роздивитись судно краще, виставив драбину й виліз на пагорб, як робив завше, коли хотів непоміченим усе до пуття оглянути. Вже з горба я побачив корабель на якорі за дві з половиною ліґи на південний південний схід від мене й ліґи за півтори від берега. Мені здалось, що це англійський корабель, а судно, що ми бачили раніше, – англійський баркас.