Мене охопили змішані почуття: невимовна радість від того, що я бачив корабель, на якому могли бути мої співвітчизники, а отже й друзі, проте не полишали мене й безґрунтовні сумніви, які змушували бути обачним. По-перше, мене здивувало, що робить англійський корабель у цій стороні, бо ніяких торговельних шляхів Англії тут не було, як не було й шторму, що відніс би судно саме сюди, і якщо судно справді англійське, то, либонь, потрапило сюди не з добра, а тому краще мені не висовуватися, аби не потрапити до рук злодіям і вбивцям.
Нехай ніхто не нехтує важкими передчуваннями, навіть коли здається, що все чудово. А такі передчування, погодьтеся, бувають у всіх: це якесь відкриття невидимого світу, безсумнівне спілкування душ, і якщо вони попереджають про небезпеку, то цілком можливо, що це якась дружня сила (байдужки яка – верховна, потойсвітня або підвладна) прагне попередити нас.
І нинішня ситуація підтвердила слушність моїх міркувань, бо якби я не послухався таємної остороги байдуже, звідки вона надходила, – то були мені кінці вкрай, і опинився б я у ще більшій скруті, як ви ось побачите. Незабаром баркас попрямував до берега, ніби ті люди шукали собі бухту для висадки, але наразі підійшли не настільки близько, аби помітити бухточку, де я колись причалював свої плоти, а тому, на щастя, причалили просто в березі за півмилі від мене, бо інакше опинилися б у мене біля дверей і невдовзі вибили б мене з замку та усе собі загребли б.
Коли люди висадились, я зрадів, що всі вони англійці, принаймні більшість; один чи два здалися мені голландцями, але виявилось, що я помилився; усіх разом було одинадцятеро, що троє з них неозброєні й зв'язані; коли перших четверо чи п’ятеро прибульців зістрибнуло на берег, вони насамперед витягли тих трьох полонених: один полонених енергійно й нестримно жестикулював, з гіркотою й розпачем про щось благаючи, а решта двоє, я бачив, стурбовано здіймали руки, хоча й поводились спокійніше. Мене вразило це видовище, і я не знав, на яку стати. П'ятниця, як умів, звернувся до мене англійською: «Пане! Дивіться: англійці також їсти полонених, як і дикуни». А я йому на те: «Гадаєш, вони їх з’їдять?» «Так, – відказав П’ятниця, – з’їдять». «Та ні, – заперечив я, – хоча, може, і вб’ють… Але ж напевно не їстимуть».
Увесь цей час я перебував у невіданні, що коїться, – стояв і тремтів з жаху, що полонених стратять, а коли побачив, як один негідник зняв абордажну шаблю над бідолахою, наміряючись його вбити, мені кров захолола в жилах. Цієї миті я пошкодував, що поруч нема ні іспанця, ні дикуна, який пішов з ним, і що нема змоги підкрастися на відстань пострілу, аби захистити трьох полонених, бо в убійників вогнепальної зброї не було, але тоді мені інше спало на думку.
Моряки-лобуряки позбиткувалися над полоненими, а тоді порозпорошки пішли по острову на розвідини. Троє полонених теж нібито могли піти куди очі світять, проте вони, у розпачі й задумі, посідали на землю. Мені відразу пригадалось, як я вперше опинився на цьому березі й почав роззиратися на всі боки, як вважав себе пропащим, які передчуття мене обсіли, і як я влаштовувався на ніч на дереві, щоб мене не роздерли звірі. Як я тієї ночі не відав про допомогу провидіння, що штормом та припливом підігнало ближче до берега корабель, з якого я харчі возив і різні корисні речі, так і ці троє нещасних не знали, наскільки близько від них допомога та визволення й наскільки вони насправді захищені, хоч і вважають себе покинутими й приреченими. Ми так мало бачимо довкола себе і так багато маємо підстав повністю покладатись на великого Творця світу, який не кидає свої створіння напризволяще, і в найгіршій скруті ці створіння мають за що дякувати, тому що визволення їхнє ближче, ніж вони собі уявляють, – визволення приходить звідти, звідки вони чекали тільки на погибель.