Ці люди потрапили на берег у приплив, і, доки розглядалися, що й до чого, непомітно почався відплив, і баркас опинився на піску. Вони в баркасі залишили двох, які, як я виявив згодом, забагато хильнули й поснули; аж ось один з них прокинувся раніше й побачив, що не подужає сам зсунути баркас з місця, та узявся гукати решту, що розбрелася навсібіч; вони почули його й повернулись до баркаса, але і їм це виявилось не до снаги, тому що баркас заважкий, а пісок у тому місці занадто ворушкий – майже драговина. Тоді вони, як справжні моряки, котрі, на відміну від решти людства, не здатні продумувати щось наперед, кинули баркас і знов порозпорошувались, – я ще чув, як один гукнув іншому, ідучи від баркаса: «Хлопче, дай йому спокій! У приплив він сам зніметься», – і так справді могли вчинити лише англійці. Увесь цей час я себе не виказував і з замку виходив лише на спостережний пункт біля вершини горба, , ще й тішився тим, як добре він був укріплений. Я знав, що човен зможе плисти не раніше, як за десять годин, а натоді вже стемніє, і я зможу розгледіти їхні пересування й підслухати розмову, якщо вони щось говоритимуть.
Я тим часом почав обачніше, ніж раніше, готуватись до бою, знаючи, що цей ворог небезпечніший. І П'ятниці, який став цілким стрільцем, я наказав озброїтись. Я взяв дві рушниці, а йому віддав три мушкети. Вигляд у мене був лютий: грізний кожух із козячої шкури, шапка, яку я вже описував, збоку шабля наголо, два пістолі за поясом і на кожному плечі – по рушниці.
Отож вирішив я до темряви не ворушитись, але приблизно о другій годині, коли припікала жарота, я зауважив, що всі моряки почимчикували до лісу і, мабуть, позасинали. Не спалося тільки трьом бідним бранцям: сиділи вони попід крислатим деревом – десь за чверть милі від мене, і, здавалось, решта їх не бучила. Тим-то я вирішив їм відкритись і розпитати про їхній стан; я рушив як стій, а П'ятниця на певній відстані позаду, – вигляд у нього зі зброєю був лютий, але, на відміну від мене, він на поторочу не скидався. Я непомітно наблизився до них, і, перш ніж вони зауважили мене, гукнув до них по-іспанському: «Звідки ви, панове?» Вони на голос мій здригнулись, але вдесятеро дужче перелякались, побачивши, що до них підходить така химера. Вони промовчали у відповідь і, здавалось, хотіли дременути, але я звернувся до них по-англійському: «Джентльмени, не дивуйтесь: а раптом – поруч із вами ваш друг». «Тоді його послало небо,» – поважно відповів мені один з них, скидаючи переді мною капелюх. «Будь-яка допомога – з неба, сер, – відказав я.– То ви дозволите незнайомцеві допомогти вам? Бо, видко, справи ваші кепські. Я бачив висадку на берег, бачив, як ви звертались до нелюдів, що прибули з вами, і як один з них хотів вас зарубати».
Бідолаха плакав і тремтів від зчудування, питаючи мене: «Я розмовляю з Богом чи людиною? Ви звичайна людина чи янгол?» «Не бійтеся, сер, – відповів я, – якби Бог послав янгола рятувати вас, він був би в ліпшому одязі й по-іншому озброєний, прошу, не бійтеся; я – людина, англієць і хочу вам допомогти: у мене лише один слуга, але є зброя та амуніція, тож кажіть, чи ми можемо посприяти вам? Яке лихо вас спіткало?»
«Про нашу справу довго оповідати, сер,– відповів він. – а вбивці близько, але, найшвидше сказати, я був капітаном корабля, команда забунтувала й заледве не вбила мене, а тоді вирішила висадити мене разом із цими двома на відлюдді – з помічником та пасажиром; у цій пущі ми мали вмерти – я й досі не розумію, що оце відбувається».
«Де ці нелюди, ваші вороги? – спитав я. – Знаєте, куди вони подались?» «Онде вони лежать, сер, – показав він на порость неподалік. – У мене серце падає від страху, що вони нас побачили й почули ваш голос, бо тоді вони всіх нас покладуть». «У них є вогнепальна зброя?» – спитав я. «Лише дві рушниці, але одну вони залишили в човні». «Ну, – підсумував я, – тоді решта – моя справа: вони всі сплять, і усіх їх можна перебити… а, може, краще взяти у полон?» Однак капітан відказав, що між ними є два паскудники, яких небезпечно милувати, але як їх упорати, то решта прийде до тями. Я попросив їх показати. Але він відповів, що на такій відстані їх важко розрізнити, але, у кожному разі, він виконає будь-який мій наказ. «Гаразд, – сказав я, – відійдімо, щоб вони нас не бачили й не чули та не прокинулись, а тоді ми вирішимо, що робити». І вони слухняно подалися зі мною до лісу.
«Скажіть, сер, – звернувся я до капітана, – якщо я вас врятую, ви dbrjyfùnt дві мої умови?» Він ніби чекав на умови, і відразу запевнив, що в разі визволення і він, і його корабель повністю перейдуть під мою команду, а якщо не вдасться відбити корабель, то він до самого скону буде зі мною й там, куди я його пошлю, і решта двоє приєдналися до його слів. «Отож, – сказав я, – в мене дві умови: перше – доки ви зі мною на острові, на владу ви не претендуватимете і, якщо я дам вам зброю, ви мені її й повернете та не заподієте лиха ні мені, ні моїм людям на острові і виконуватимете мої накази; друге – якщо ми відіб’ємо корабель, ви безкоштовно доправите мене й слугу в Англію».