Капітан усіляко мене запевнив присягами, що пристає на ці розумні умови, а ще, до скону, віддає в мої руки своє життя. «Тоді, – сказав я. – тримайте три мушкети, порох та кулі, а тепер кажіть, що, на вашу думку, треба робити?» Він знов розсипався у висловах подяки й запропонував командувати мені. На це я відповів, що, вигадувати нічого не варто: найкраще гуртом випалити в них, доки вони лежать, а кого ми не покладем на місці й хто захоче здатись, ми залишимо живими, і нехай гуртовим нашим випалом керує Боже провидіння. А він на те, незважливо, що може й не хотілося б їх убивати, але ж оті двоє невиправних шибеників учинили на кораблі заколот, і тепер, якщо втечуть, то повернуться на облавок, доправлять сюди всю команду і всіх нас вимордують. «У такому разі викруту нема, – сказав я, – стрілятимем за моїм розсудом і залишимося живі». Проте капітан і далі вагався, і тому я дав йому з товаришами свободу дій.
Тим часом розбишаки почали прокидатись, і ми побачили, що двоє вже підвелись. Я спитав капітана, чи нема серед них заколотника. Він сказав: «Ні». «То нехай тікають, – сказав я, – це їм так Провидіння посприяло. Але якщо й решта втече, то це вже буде ваша халепа». На цьому слові капітан узяв мушкет, пістоль – за пояс, а за ним і його товариші вхопили по мушкету та рушили вперед, але необачно порушили тишу, й один з двох заколотників, що вже стояв на ногах, озирнувся, побачив небезпеку й закричав до друзів, однак було пізно бо тієї ж миті капітанові товариші випалили в них, а сам капітан обачно втримався. Хлопці так добре поцілили своїх же знайомців, що одного поклали відразу, а другого тяжко поранили, проте він звівся на рівні ноги й почав гукати до решти заколотників про допомогу, але тут до нього підійшов капітан і сказав, що пізно кликати на допомогу, а час просити Бога пробачити зраду, і на цьому слові капітан добив його прикладом мушкета, однак лишилося ще троє, що один з них був легко поранений. Тут і я надоспів на поміч, – вони побачили небезпеку й зрозуміли, що дарма чинити опір, та взялися благати пощадку. Капітан відповів, що подарує їм життя, якщо вони запевнять його, що засуджують свою зраду і заприсягнуться допомогти повернути йому корабель та доплисти назад до Ямайки, звідки вони прибули. Вони всіляко запевнили його в своїй щирості, а він хотів їм вірити й милувати, проти чого і я не заперечував, але тільки наказав тримати їх під час перебування на острові у путах.
Тим часом я послав П'ятницю з помічником капітана до баркаса, аби припнути його й забрати вітрила й весла, що вони й зробили; незабаром, почувши постріли, повернулись три відсутні (собі на щастя) матроси й побачили капітана, що був їхнім бранцем, а став переможцем, і відразу дали себе зв'язати, – наша перемога була повна.
Тепер мені й капітанові залишалось переповісти один одному усе про себе. Я почав перший і все про себе розповів, а він уважно й зачудовано слухав, особливо про те, яким дивом я запасався харчами й муніцією; його глибоко вразила моя оповідь, бо все це було достеменним дивом. А тоді він загадався й про себе, про те, як я вижив, аби його врятувати, рясні сльози потекли йому по обличчю, і він не міг вимовити ні слова. Отак ми побалакали, і я запросив його з обома товаришами до свого житла, куди ми ввійшли звідти, звідки я зійшов на берег, – згори, та почастував своїми наїдками й показав усе своє вигадливе господарство.
Усе показане й сказане здалось їм дивом, але найбільше уподобав капітан моє укріплення і майстерне маскування входу заростями дерев, бо за двадцять років – а тут дерева ростуть швидше, ніж в Англії – гай перетворився на хащу, через які насилу можна було продертися звивистою стежиною. Я пояснив йому, що це мій замок і осідок, але, як і личить принцам, у мене ще є фільварок, куди я міг при нагоді усамітнитись; цей фільварок я теж пообіцяв капітанові згодом показати, але наразі усе-таки йшлося про те, як повернути собі корабель. Капітан погодився зі мною, але сказав, що не знає, яким робом це зробити, бо там же ще двадцять шість матросів на облавку, котрі змовились,а, отже, стали злочинцями перед законом, і саме тому підуть тепер на одчай душі, бо в разі поразки їх в Англії або будь-якій англійській колонії повісять; тому йти на них у такій меншості не можна.