Я все сказане обміркував і визнав його слушність, і саме тому треба було щось швиденько придумати – заманити в засіди, випереджаючи їхню висадку, коли вони мали б змогу перебити нас. Мені спало на гадку, що незабаром команда почне турбуватися, де поділися товариші й баркас, і, озброївшись, другим баркасом попливе їх шукати, і ми їх не поборемо, – капітан погодився зі мною. Тоді я наказав насамперед пошкодити баркас, що лежав у березі, аби розбишаки ним не скористались. Тож ми пішли до баркаса, винесли з нього зброю і все, що знайшли на ньому, тобто пляшку бренді, пляшку рому, трохи сухарів, ріг-порошник, загорнуту в вітрилину грудку цукру (фунтів п'ять-шість); я особливо зрадів бренді й цукру, бо в мене їх не було вже багато років.
Коли все це повиносили на берег (весла, щоглу, вітрило та стерно забрали раніше), ми пробили дно, й якщо та вража сила добереться сюди, баркасом вже не скористається. Насправді я не вельми сподівався одібрати корабель, а от коли вони заберуться геть, я міг би полагодити баркас й допливти ним до Навітряних островів, прихопивши дорогою іспанських друзів, про яких я не забував.
Розділ XVIII. Корабель вдається повернути
Ми собі лаштувалися – відтягли баркас за зону припливу, аби його не змило в море, пробили дно так, що швидко його не полагодиш, – та посідали пересапнути й подумати, що далі, аж тут на кораблі вистрелили з гармати й почали махати сиґнальним вимпелом, наказуючи баркасу повернутись… та дарма; ще гримнуло кілька пострілів, знову сиґналили вимпелами. Нарешті, коли на гарматні постріли й сиґнали баркас не рушав, я побачив у прозірну трубу, як вони спустили іншу шлюпку й повеслували до берега, а вже ближче ми побачили, що в ній сиділо не менше десяти матросів з вогнепальною зброєю.
Корабель від берега стояв за дві ліґи, і ми все добре бачили, навіть обличчя матросів, – приплив зносив шлюпку трохи на схід від баркаса, і вони до нього, тобто до місця першої висадки веслували понад берегом; тому ми їх бачили, як на долоні, й капітан усіх упізнав, що з них троє були чесні хлопці, яких затягли у змову силою й залякуванням, а от боцман, котрий у них верховодив, і решта – баламути, як і всі корабельні команди, що вдалися у розпачі до заколоту, – капітан побоювався, що вони таки сильніші за нас.
Я усміхнувся до нього й сказав, що страх нам не до лиця: гірше, ніж те, що на нас тут чекало б, не буде, і треба сподіватися, що і смерть, і життя – означатиме для нас визволення. Я спитав його, що він думає про моє життя та чи не вважає він, що задля визволення варто ризикнути. «А де, сер, – спитав я, – ваша віра в те, що мене збережено задля порятунку вашого життя, яка донедавна вас надихала? Як на мене, то є одна складність». «Яка?» – спитав він. «Ви казали, – відповів я, – що серед них є троє–четверо порядних хлопців, яких треба б уберегти, бо якби вони належали до заколотників, то я б гадав, що це провидіння Бога хоче передати їх вам до рук; кожний, хто зійде на берег – наш, а от житиме він чи помре, залежатиме від його ставлення до нас». Я промовляв гучно й піднесено, і це його підбадьорило, тож ми енергійно взялися до справи.
Щойно зауважили ми ту другу шлюпку, вирішили розділити наших полонених і добре їх убезпечити. Двох, котрим капітан не дуже довіряв, я відіслав із П'ятницею та одним із трьох визволених іспанців до моєї печери, де вони мали перебувати на достатньо великій відстані й де не було небезпеки, що їх почують або знайдуть, а також звідки втекти їм не вдасться, якщо вони якось і звільняться. Їх залишили зв’язаними, але дали харчі й пообіцяли – якщо вони сидітимуть тихо – за день-два звільнити, а якщо вони спробують тікати, їх нещадно скарають. Вони щиро обіцяли терпляче зносити ув'язнення, ще й дякували за доброту – за харчі та світло (П'ятниця дав їм наші саморобні свічки); вони гадали, що П'ятниця вартуватиме їх біля входу.
Іншим полоненим пощастило більше: двох, щоправда, яким капітан усе-таки не довіряв, залишили зв'язаними, а інші двоє, за порадо б капітана, перейшли під мою команду після того, як присягнули жити й померти з нами; отже, з ними й ще трьома чесними чоловіками нас стало семеро добре озброєних людей, і я не сумнівався, що ми зможемо ставити чоло десятьом у човні, тим більше, що й серед них, за словами капітана, було троє-четверо сумлінних матросів. Тільки-но допливли до того місця, де лежав перший баркас, вони причалили, висіли й витягли човна на берег, чому я дуже зрадів, бо боявся, що вони залишать його на якорі далі від берега, призначать кількох вартових у ньому, і тоді ми не зможемо захопити його. На березі вони найперше кинулися до першого баркаса і, видко, дуже здивувались, коли побачили, що з нього усе чисто повиносили, а дно пробили. Прибульці постояли, поміркували й рази два-три на повен голос гукнули, аби їх почули їхні товариші, проте дарма. Тоді вони стали плече-до-плеча колом і стрілили випалом з ручної зброї: грім пострілів долинув до нас і луною покотився по лісу. Але знов без результату, тому що в печері, напевно, не чутно, а ті, що були з нами, безперечно чули, проте не наважились відгукнутись. Як прибульці згодом нам переповіли, їх це настільки вразило, що вони вирішили повернутись на корабель і повідомити, що всіх спільників убито, а баркас продірявлено; матроси бігма спустили на воду шлюпку й посідали в неї.