Капітан був уражений, навіть приголомшений: ось вони повернуться на облавок, напнуть вітрила, вважаючи своїх товаришів загиблими, і він таки втратить корабель, який сподівався повернути собі, проте незабаром у нього з'явився інший привід для страху.
Прибульці тіль-тіль відпливли, як вирішили повернутись з думкою про те, щоб залишити трьох в човні на варті, а решті – піти углиб острова на пошуки товаришів.
Це була для нас велика прикрість, тому що нині невідомо що робити: навіть якщо ми упіймаємо сімох на березі, човен для нас буде втрачено, бо ті троє повеслують до корабля, і тоді решта команди точно напне вітрила, й корабель ми собі не повернемо. Лишалося чекати й подивитися, що буде далі. Семеро вийшли на берег, а троє в човні відвеслували подалі в море, кинули кітву й почали чекати на повернення товаришів; тобто напасти на них у човні ми вже не могли. Семеро прибульців трималися купи й попрямували до пагорка, під яким було моє житло, – при цьому ми їх добре бачили, а вони нас – ні. Добре було б, якби вони підійшли на відстань пострілу й ми поцілили б у них, або пішли десь подалі, щоб ми могли вийти зі схову. Як зійшли прибульці на вершину пагорба, звідки бачили вони долини та ліси на північному сході, де була низовина, то почали щодуху галайкати, доки не потомились, але в глибину острова не пішли і розпорошуватись не схотіли, а посідали попід деревом й узялися думати-гадати. Якби вони тоді поснули, як робили їхні попередники, наша справа була б вирішена, проте передчуття небезпеки – хоч вони не знали звідки – не дозволяло склепити повіки.
І ось капітан вигадав дуже дотепний план: можливо, розбишаки ще раз стрілятимуть випалом, щоб усе-таки товариші їх почули, і нам треба зробити вилазку, коли їхня зброя розрядиться, бо тоді можна їх усіх подолати без кровопролиття. Пропозиція мені сподобалась, але для цього нам треба зайняти позицію поближче, щоб вони не встигли перезарядити зброю. Проте так не сталося, – ми лежали, чекали й не знали, до чого вдатися. Нарешті я сказав, що, на мою думку, до ночі діла не буде, а тоді, якщо вони не повернуться до човна, ми відріжемо їх від моря і якось спробуємо виманити вартових із човна на берег. Ми дуже довго чекали, хоча й конозило їх порішити; занепокоїло нас те, що, після тривалої наради, вони гуртом рушили до моря, ніби їх лякало це небезпечне місце, щоб повернутись на облавок, примирившись із втратою товаришів, і продовжити свою морську подорож.
Щойно вони рушили до берега, я зрозумів, що вони й справді відмовились від розшуку і вертають на корабель; я поділився цими думками з капітаном, і він занепав духом, але я тут же придумав, як їх повернути, – це найкраще відповідало моїм планам. Я наказав П'ятниці й помічникові капітана перейти через потічок, що впадав у бухту, на захід – туди, де висаджувалися дикуни, коли я рятував П'ятницю; там за півмилі є невеличка високість, тож треба зійти на неї й горлати щодуху, доки моряки їх не почують, а тільки-но ті відгукнуться, непомітно перейти на інше місце та знову відповісти на крик, і так завести їх подалі углиб острова, в чащобу, а тоді вже околясом повернутись до мене.
Матроси саме сідали в шлюпку, коли П'ятниця з помічником капітана почали галайкати, – вони почули й відразу відгукнулись та побігли вздовж берега на захід – на голоси, але зупинились біля бухточки, тому що в приплив не могли її перейти, а тому гукнули на вартових у шлюпці, аби ті їх переправили, на що я й сподівався. Під час переправи шлюпка зайшла углиб бухти – вони повисідали й прихопили одного з трьох з собою, а решта двоє залишились у човні, примоцувавши його до невеличкого пенька. Отак і треба: П'ятниця й помічник капітана далі робили своє, а решту я взяв з собою; ми непомітно перейшли бухточку та запопали двох матросів зненацька – один вилежувався на березі, а другий був у шлюпці. Матрос на березі продрімав нас і збирався тільки-но звестись на рівні ноги, як на нього налетів капітан і вирубав, а тоді гукнув до того, що в човні, аби скоріше допоміг, бо інакше він – покійник. Одного розбишаку довго умовляти не довелося – він побачив проти себе п'ятьох чоловіків і непритомного товариша, ще й активним заколотником він не був, а тому й охоче допоміг, а потім і приєднався до нас. Тим часом П'ятниця й помічник капітана чудово давали собі раду й цими перегукуванням заманювали матросів від одного пагорка до іншого, від одного лісу до іншого, доки остаточно не виснажили розбишак і не покинули їх у нетрях, звідки повернутися на берег завидна вони не могли, але й самі добре здорожилися та ледве доплентались до нас.