Тепер треба було в темряві їх пильнувати, наскочити зненацька й дати їм перегону. Лише через кілька годин після повернення П'ятниці розбишаки додибали до човна – ми чули як передніший з них заохочував відсталих не баритися, а ті відповіли, що ледве совають ноги від утоми, і нам було це до душі. Аж ось підійшли вони до шлюпки і вкрай замішалися: шлюпка на березі далеко від води через відплив, двох товаришів нема. Ми чули, як вони один до одного плачма лементували, що потрапили на зачарований острів і що живуть тут або духи вбитих остров’ян, або дияволи, і що усіх їх схоплять і зжеруть. Знову й знову гукали двох своїх товаришів на ім’я – усе марно. Лягла імла, але ми бачили, як вони шастали, заломлюючи руки, ніби в розпачі, то сідали в шлюпку пересапнути, знову висідали й дибали довкола, і так без кінця. Нашим кортіло наскочити, щойно зовсім посутеніє, але я вичікував, мо’ в нас більше з’явиться переваг, аби людей вберегти й зменшити втрати, та й наших же могли покласти, бо розбишаки були всі озброєні. Краще почекати – раптом ті розділяться; тому я ще посунув засідку вперед, а П’ятниці й капітанові наказав непомітно підповзти плазом поближче, перш ніж стріляти.
Так повзли вони недовго: боцман – головний їхній ватаг, який найбільше вдався зараз у розпуку – нахопився на них із двома своїми поплічниками; капітанові хотілося будь що схопити цього паскудника й він ледь стримувався, відколи почув його голос, і тепер схопився з П’ятницею на рівні ноги й стрелили до нього. Боцмана вбили відразу, а другий розбишака, поранений, упав поруч, але помер лише за годину-дві, третій дременув звідти. Коли гримнули постріли, я повів в атаку всю свою армію з вісьмох вояків: я – генералісимус, П'ятниця – генерал-лейтенант, капітан зі своїми людьми і троє військовополонених, яким ми довірили зброю. Наступали ми в темряві, й нашої чисельності вони не бачили, і я наказав матросові, що лишався у човні й пристав до нас, гукнути їх на ім’я, аби спробувати провести перемовини і якось домовитися; сталося по-нашому, тому що, зрозуміло, в їхньому стані вони ладні були б віддатися на нашу ласку. Отже, він зіпонув щодуху до одного з них: «Томе Сміт! Томе Сміт!» Том Сміт тут же відповів, нібито упізнавши голос: «Робінсоне, це ти?» Робінсон на те: «Атож, ради Бога, Томе Сміт, кидай зброю і здавайся, бо зараз вас усіх тут покладуть». «Кому треба здаватися? Де вони?» – прокричав Том Сміт. «Осьде, – відповів Робінсон. – Наш капітан і з п'ятдесят вояків уже дві години полює на вас, боцмана вбито, Віла Фрая поранено, а я – полонений, і якщо ви не здастеся, вам гаплик». «Якщо нас подарують життям, – сказав Том Сміт, – ми здамося». «Якщо обіцяєте здатися, то я піду запитаю,» – відповів Робінсон і передав справу капітанові, який гукнув тепер до розбишак: «Сміте, ти мій голос знаєш; якщо негайно покладете зброю й здастеся, помилують усіх, крім Віла Аткінса».
На це Віл Аткінс закричав: «Бога ради, капітане, змилуйтеся, що я такого зробив? Ми всі однакі…» Але це була брехня, бо саме Віль Аткінс під час заколоту схопив капітана, брутально зв'язав і дошкульно шпетив. На це капітан запропонував йому покласти зброю та здатися на ласку губернатора, – це ж мене всі звали губернатором. Отож, усі поклали зброю і попросили подарувати їх життям, а я загадав перемовнику і ще двом усіх їх позв’язувати, і тоді все моє велике військо з п’ятдесятьох вояків (а насправді з вісьмох) заволоділо ними й шлюпкою, а тимчасом я та ще один тримались не на видноті з державних міркувань.
Тепер належало полагодити шлюпку й поміркувати, як захопити корабель, а капітан мав тепер змогу вичитувати заколотникам за зраду, за паскудне поводження з ним, а також змалював, яка біда чекає на них попереду, а може й шибениця. Вони всі, здавалось, каялись, і благали пожалувати їх. На це капітан відповів, що їхню долю тепер вирішить управитель острова; вони, мовляв, гадали, що висадили його на відлюдний острів, а Бог звершив так, що тут живуть люди, і у них англієць губернатор; він міг би усіх повісити, але наразі вирішив помилувати й доправити в Англію, де їх судитимуть за законом, крім Аткінса, котрого губернатор наказав підготувати до страти, бо вранці його повісять.