Выбрать главу

Зурі жахливо перепудився, і я також, а надто ще тоді, коли почули, що одне страхопудало пливе до нашого човна: ми не бачили його, але за фурканням вирішили, що це роззлючений монстр. Зурі сказав, що це лев, і я припускав те саме; бідолашний хлопчина кричав, що треба витягти кітву й веслувати геть звідси. «Ні, – заперечив я, – ліпше попустити линву з буєм і відпливти далі в море. Вони не зможуть нас далеко переслідувати». Не встиг я це вимовити, як невідома істота опинилась на відстані довжини двох весел від баркаса, що мене здивувало; я відступив до дверей каюти, узяв рушницю і вистрелив у неї, після чого страховище повернуло і попливло назад до берега.

Після пострілу чи його відгуку знявся несписанний зойк, гидотні крики та виття у березі й далі вглиб суходолу, бо, либонь, ці істоти з таким зустрілися вперше; це остаточно переконало мене, що годі думати уночі висідати на берег, а як удень там дати собі ради також ще невідомо, тому що є небезпека потрапити або до рук дикунів, або на поталу левам і тиграм, – принаймні ми обоє це розуміли.

Хай там що, але десь нам треба вийти на берег по воду, бо не лишилось на човні ні пінти, але ж хтозна коли й де це зробити. Зурі сказав, якщо я дозволю йому зійти з глеком на берег, він пошукає й принесе воду. Я спитав, чому він, а не я, – нехай він посидить у човні. Хлопець відповів з таким почуттям, що назавжди привернув мене до себе: «Якщо це дикуни, з'їдять мене, а не вас». «Гаразд, Зурі, – я йому на те, – підемо обоє, а якщо прийдуть дикуни, ми їх повбиваємо, і нікого з нас вони не з'їдять». Я дав хлопцеві галету поїсти і запити зі згаданого ящика хазяїна; відтак ми зіскочили у воду, підтягли човен якомога ближче до берега й вийшли з моря зі зброєю та двома глеками на воду.

Я не хотів спускати очей з човна, бо, бува, припливуть річкою у каное дикуни, аж ось хлопець побачив за милю від берега низькоділ, почимчикував туди, і незабаром вже біжить назад до мене. Я гадав, що за ним женеться дикун або що його перелякав якийсь дикий звір, і побіг йому на допомогу, але вже зблизька побачив на плечах у нього вбите якесь створіння, схоже на зайця, але іншого кольору і з довшими ногами; ми обоє зраділи цій удачі, бо м'ясо виявилося дуже смачне, проте найбільш радісною стала звістка, що Зурі знайшов добру воду й не бачив дикунів.

Згодом ці клопоти про воду виявились зайвими, тому що морський приплив далеко в річечку не заходив і трохи вище гирла вода лишалась прісна після відпливу, – тож ми наповнили глеки, поласували упольованим зайцем і приготувались рушати далі, не знайшовши слідів людини у цій місцині.

До цього берега я вже колись причалював й знав, що неподалік лежать Канари та острови Зеленого Мису; в мене наразі не було спостережних інструментів, щоб визначити нашу широту, а широту островів я просто забув, і тому не знав, де їх шукати чи в якому напрямі хоч плисти, бо інакше я їх вже знайшов би. Я сподівався, що, йдучи здовж берега, я добудуся до зони, де торгували англійці, а там вже якесь їхнє торгове судно нас врятує та забере з собою.

Я прикинув, що ми знаходимося між володіннями султана Марокко та краєм негрів; у цій відлюдній пустелі живуть хіба що дикі звірі: негри боялись маврів і подались далі на південь, а маври не схотіли селитися тут через неродючий ґрунт, а ще і негри, і маври пішли звідси через тутешнє засилля тигрів, левів, леопардів та інших страшних створінь; маври сюди приходять лише полювати у складі 2000-3000 душ – цілим військом; і справді протягом якихось ста миль удень ми бачили тільки безлюдну пустелю, а вночі чули виття та ревіння диких звірів.

Удень мені зо два рази привидівся Тенерифський шпиль, верховина гори Тенерифе на Канарах, і з надією потрапити на ті острови я спробував с керувати до них баркас, але він був замалий, і супротивний вітер та високі хвилі змарнували мої сподівання, – тож довелося, як і перше, триматися здовж берега.

Дорогою кілька разів треба було приставати до берега, щоб набрати прісної води, якось уранці ми закинули кітву під високою кручею й чекали на приплив, аби підійти поближче до берега. Зурі мав гостріше око, ніж я, і тихцем мені гукнув, що краще нам відійти від берега. «Оно, – показує, – на схилі горбка міцно спить монстр». Я поглянув, куди він показував, і справді побачив почвару: страшний величезний лев лежав у березі в затінку кручі. «Зурі, – наказав я, – йди на берег та вбий його. Зурі перелякано пробелькотав у відповідь: «Я – вбити? Він з’їсть мене одним ротом», – він хотів сказати: за один ковток.