Трохи згодом, у приплив, ми послали на берег човен з обіцяними речами, до яких капітан, на моє прохання, додав їхні скрині та одяг, котрі вони з вдячністю прийняли. Я теж обнадіяв їх, що як випаде мені колись нагода послати по них корабель, то про них не забуду.
Залишаючи свій острів, я взяв як сувеніри свою велику шапку з козячої шкури, парасолю, одну папуг, а також гроші, про які згадував раніше і які без ужитку за всі роки поіржавіли й потемніли,– і ті гроші, що я знайшов в іспанському кораблі, і срібло потребували чищення. Отак я покинув острів 19 грудня, як випливало з корабельних записів, 1686 року, проживши на ньому двадцять вісім років, два місяці й дев'ятнадцять днів, врятований з цього другого полону того самого дня місяця, як і тоді, коли вперше тікав баркасом від салеських маврів. Цим кораблем, після тривалої подорожі я приплив в Англію 11 червня 1687 року після тридцятип’ятилітньої відлуки.
В Англії мене сприймали як чужинця. Моя доброчинниця й віддана розпорядниця, яка опікувалася моїми грішми, була ще жива, але скуштувала за цей час усячини: вдруге овдовіла і ледве перебувалася. Я заспокоїв її щодо боргу мені, запевнивши, що не вимагатиму сплати, – навпаки, на подяку за її турботу й відданість, я допоміг їй, чим міг, хоча мені й самому прийшлося тісно, проте я обіцяв, що доброту її не забуду, і таки ж не забув, коли статки мої збільшились, про що оповім потім. Відтам я подався в Йоркшир; виявилося, що батько й мати померли, і з усієї родини залишилося двоє сестер та двоє дітей одного з братів, а що мене давно вважали загиблим, то й ніякого спадку мені не залишили й запомоги жодної не було, і з тією мализною, що в мене збереглася, на щось особливе розраховувати не випадало.
І тут мене цілком несподівано порятував з халепи капітан корабля, якого я визволив, а також врятував і судно, і вантаж, – він розповів у зичливих тонах власникам судна про те, як я спасав людей і корабель, і вони, разом з іншими купцями, з якими вони були пов’язані, висловили мені гречну подяку й подарували майже двісті фунтів стерлінґів.
Проте трохи поміркувавши над своїм життям і над тим, що для облаштування у світі мені потрібні більші засоби, я вирішив податись до Лісабона й поцікавитися станом своєї плантації в Бразилії й долею мого партнера, який, схоже, багато років вважав мене загиблим. Для цього я рушив морем до Лісабона і прибув туди в квітні наступного року, при цьому в усіх перипетіях мене супроводжував мій відданий слуга П'ятниця. В Лісабоні я порозпитував і з приємністю відшукав давнього друга, капітана корабля, що вперше підібрав мене в морі біля берегів Африки. Він постарів і в море вже не виходив, а корабель передав своєму вже немолодому синові, котрий досі торгував з Бразилією. Дід не впізнав мене, і я ледве його впізнав. Але помалу ми пригадали одне одного, коли я розповів йому, ким я був.
Після виливання товариських почуттів я, звичайно, запитав і про плантацію, і про партнера. Дід відповів, що в Бразилії не був вже років з дев'ять, проте на час останнього його рейсу партнер був ще живий, однак мої повірники обоє померли, а от мої удосконалення на плантації дали добрі наслідки; оскільки всі повірили в мою загибель, повірники передали рахунки мого паю в плантації під нагляд прокурора, який дав їм свій лад на випадок мого неповернення, перевівши третину під оруду короля, а дві третини – кляштору св. Авґустина на потребу бідним і покатоличення індіанців, одначе в разі мого повернення або появи когось управленого мною для виправлення майна, мої майнові права будуть відновлені за відрахуванням витрат на удосконалення, річних виробничих витрат і датків убогим, та капітан запевнив, що королівський землеуправитель і провідоре або монастирський економ-постачальник пильно стежили за тим, щоб призначений мною тимчасовий урядник, себто партнер, щороку подавав чесний звіт про вироблену продукцію, що на його підставі вираховувалася моя частка. Я поцікавився, на скільки розвинулася плантація й чи варто, на його думку, займатися нею і чи не наштовхнусь я на спротив при відновленні прав на свою частку. Він відповів, що докладно не знає, на скільки саме збільшилась плантація, але знає, що мій партнер забагатів, користуючись своєю частиною; наскільки він пригадує, казали, що королівська третина, яку передали ще одному кляштору чи молільні, давала понад двісті мойдорів річно; щодо виправлення моєї частки, то проблем не має бути, бо мій партнер живий і засвідчить мої права, а моє ім’я записане в державному реєстрі; капітан також сказав, що нащадки обох повірників – чемні, чесні й дуже багаті люди, і він гадає, що вони не лише допоможуть мені виправити мою частку, але повідомлять і про чималі кошти в їхній опіці на моєму рахунку за продукцію фарми протягом повірництва їхніх батьків і до подальшого перерозподілу, цебто десь за дванадцять років.