Але зваживсь я на це лише за кілька місяців, а що я на радість старому капітанові, моєму доброчинцеві, то згадав і про бідну вдову, що її покійний чоловік був щонайпершим моїм доброчинцем, а вона, доки могла, була моїм відданим розпорядником і порадницею. Отож я звернувся до одного ліс крамаря в Лісабоні написати своєму кореспондентові в Лондоні й попросити не тільки оплатити її векселі, але й знайти її й передати готівкою сто фунтів від мене, поговорити з нею, втішити її в її злиднях і сказати, що, поки я живий, я їй і далі допомагатиму; водночас я й своїм двом сестрам у провінції надіслав по сто фунтів кожній,– скрути у них не було, але жили вони вельми скромно; одна сестра овдовіла, а до другої чоловік ставився не дуже добре. Проте нікому з родичів чи знайомих я не наважувався залишити своє майно, аби вирушити до Бразилії, й це гнітило мене.
Я вже був намірився рушати до Бразилії та оселитися там, бо ніби вже й прижився в тій країні, але остудили мене деякі релігійні міркування. Власне, стримувала мене не реліґія і не було в мене тертів на цьому ґрунті, доки я жив там, однак я частіше тепер подумував доживати там віку й через це шкодував, що став папістом, бо помирати папістом не хотілося б.
Проте, як я вже казав, не це в першу чергу втримувало мене від подорожі в Бразилію, а те, що я не знав, кому залишити майно, і тому вирішив їхати в Англію, де зможу з кимось познайомитись або знайти відданих мені родичів, – отож і лаштуватися в дорогу з усім скарбом.
Готуючись до повернення додому, я вирішив полагодити справи, й передусім (а тоді саме відпливав бразильський караван) понаписувати листи у відповідь на одержані звіти; перший лист – до пріора Св. Авґустина з подякою за сумлінність і проханням прийняти як пожертву невикористані вісімсот сімдесят два мойдори, що з них п'ятсот мало піти на кляштор, а триста сімдесят два – бідним на розсуд пріора; насамкінець просив доброго падре молитися за мене тощо. Потім я написав подячного листа двом своїм повірникам, належно оцінюючи їхню чесність та сумлінність, але подарунків їм не передавав, бо вони їм не потрібні. Останнього листа я написав партнерові, визнаючи його підприємливість у порядкуванні на плантації та совісність у справі збільшення її вартості; я дав йому інструкції, як далі заправляти моєю часткою згідно з повноваженнями, наданими старому моєму патрону, котрому просив пересилати належне мені, якщо я не дам інших розпоряджень, запевняючи його, що маю намір не лише приїхати до нього, але й оселитися там до скону. До листа я додав щедрі дарунки у вигляді італійського шовку для дружини та двох дочок, про яких мене поінформував син капітана, два сувої тонкого англійського сукна, найкращого, яке я міг знайти в Лісабоні, п'ять штук чорної байки і гарне фландрське мереживо.
Усе переробивши, я випродав крам і перевів кошти в надійні векселі, а тоді взявся міркувати, який обрати маршрут до Англії: до моря я вже призвичаївся, але наразі рушати морем додому не хотілось; хтозна звідки така сильна знехіть, бо вже й вантаж відправив наперед, а проте два чи три рази передумував.
Може, це тому, що на морі мені не щастило, але в таких випадках не слід нехтувати такими думками, тому що два кораблі, – котрі я особливо ретельно вибирав для цієї нагоди, і на облавок одного з них ще й речі доправив, а з капітаном другого встиг домовитися, – до порту призначення не дійшли. Один захопили алжирці, а другий потонув уже біля входу в тор бейську гавань, і врятувалося лише три людини, – отож і там, і там мені були б непереливки.
Я розповів про свої остороги старому лоцманові, і він щиро порадив не пливти морем, а поїхати суходолом до хвилеламу й звідти вже – через Біскайську затоку на Рошель, звідки можна легко й безпечно доїхати до Парижа, а там - і до Кале й Дувра, або також їхати звідси на Мадрид, а звідти суходолом – через всю Францію. Отож, така була в мене знехіть до подорожі морем, за винятком переходу з Кале до Дувра, що я віддав перевагу подорожі суходолом: я не поспішав, шляхові витрати мене не хвилювали, а їхати було все-таки приємніше, а щоб було ще краще, старий капітан привів мені подорожника – англійського джентлмена, сина крамаря в Лісабоні; потім ми взяли ще двох англійських крамарів і двох молодих джентльменів-португальців, що їхали тільки до Парижа, – разом вийшло нас шестеро й п'ятеро слуг, бо крамарі й португальці, заощаджуючи, взяли по одному слузі на двох, а я взяв у дорогу англійського матроса за слугу, крім П'ятниці, котрий ще не призвичаївся до чужих звичаїв.
Так я виїхав із Лісабона: у всіх добрі коні, зброя – невеличкий загін, і супутники на повагу до мене вшанували мене званням капітана бо я був найстаріший, а також тому, що в мене було двоє слуг та саме я організував цю виправу.