Я не надокучав вам своїми записами з подорожника під час плавби й тепер дам спокій подорожнім записам, а оповім лише про окремі пригоди з цієї нудної й важкої подорожі.
Серед нас іспанців не було, й, прибувши до Мадрида, нам захотілося зупинитись там і подивитися іспанський двір та оглянути місто, проте з кінцем літа належало поспішати й ми рушили з Мадрида десь серединою жовтня, однак дорогою до наваррського кордону нас у кількох містечках попереджали, що з французького боку гір шляхи закидало снігом і кілька мандрівників навіть повернулися до Памплони, після даремної спроби пробитися через замети.
Н цьому ми переконались доїхавши до Памплони; для мене, що завжди жив у жаркому кліматі, де одяг майже не потрібний, холоднеча була нестерпна, тим більше, що ми лише десять днів тому були в Старій Кастилії, де стояла спека, а тут пронизуватий сіверкий вітер з Піренеїв цілком міг повідморожувати нам пальці на руках і ногах.
Бідолашний П'ятниця нежартома перелякався, побачивши засніжені гори і відчувши такий незвичний для себе холод. Ще й у Памплоні сніг день при дні, мов з рукава, і люди дейкали, що пала рання завалиста зима; дороги там і без того важкі, а тепер стали геть непрохідні; де-не-де високі наспи снігу не можна було подолати, бо, на відміну від північних країн, сніг тут не промерзав, а залишався пухким, і щокроку можна було провалитися й бути похованими живцем. У Памплоні ми пробули майже двадцять днів, і я (тоді почались первозимки й покращення не передбачалось, бо в Європі зайшла найлютіша зима на людській пам’яті) запропонував їхати до Ондаррібії, а звідти – зовсім близько морем у Бордо. Доки в нас думка думкою пошибала, нагодилося чотири французи, яких завія тримала з французького боку, як нас з іспанського, – вони знайшли провідника, який провів їх ланґедокськими верхами, де снігу їм не заважав, бо замети достатньо промерзли й покрив витримував коня з вершником. Ми послали по цього провідника, і він сказав, що візьметься провести нас тим же маршрутом, якщо ми достатньо озброєні, щоб захиститися від диких звірів, бо під час таких снігопадів на передгір’ї з’являються голодні вовки. Ми сказали, що готові до зустрічі з цими хижаками, аби він нас не вивів на двоногих хижаків, які, особливо з французького боку, становили неабияку небезпеку, як нам казали. Він заспокоїв нас, що на нашому маршруті такого не буде, й ми охоче згодилися йти з ним, а з нами ще дванадцять джентльменів зі слугами, французів та іспанців, що, як я казав, намагались пробитись, але мусили повернутись.
Отож, ми з провідником рушили з Памплони 15 листопада; власне, я здивувався, що попрямували ми не вперед, а завернули миль на двадцять назад, на ту дорогу, якою ми приїхали з Мадрида; проїхавши дві річки, ми опинились на рівнині з теплим кліматом, приємним краєвидом і без снігу; звідти, круто завернувши ліворуч, він підвів нас до гір з іншого боку; гори й урвища лякали нас, але він надавав кругу, вів меандрами й звивистими стежками, й ми обійшли гірське пасмо, не потерпаючи від снігу; раптом провідник показав нам удалині гарні й родючі провінції Ланґедок та Ґасконь, що зеленилися й квітували, хоча дорога в нас попереду була ще важка.
Нас трохи непокоїло, що цілу добу густо сніжило, й подорож ускладнилася, але провідник заспокоював, що ми скоро цю дільницю перейдемо; і справді, покладаючись на нього, ми почали спуск і день у день посувалися далі на північ.
Аж ось сталося: до ночі лишалося години дві, провідника попереду десь не видко, коли дорогою з байраку вискочило три вовчища, а за ними й ведмідь; двоє вовків кинулись на провідника і, якби він був десь далеко, вони б його розірвали раніше, ніж ми встигли б допомогти, – один кинувся на коня, а другий напав на провідника так люто, що йому не вистачило ні часу, ні тями вихопи – він тільки пробі кричав. Поруч зі мною їхав П'ятниця, і я послав його подивитись, що коїться. П'ятниця здаля запримітив провідника й зарепетував: «Пане! Пане!», але парубок він сміливий і метнувся до бідолахи та з пістоля прострелив голову вовкові, що кидався на того.
Горопасі пощастило, що нагодився саме П'ятниця, бо він звик до таких хижаків у себе вдома й не боявся їх, а просто підійшов і пристрелив його, бо хтось інший з нас стріляв би здаля і або не попав би у вовка, або поцілив би в провідника.
Таке й відважнішого за мене чоловіка налякало б; насправді настрахалося все наше товариство, коли після пострілу П'ятниці з обох боків долинуло гнітюче вовче виття, яке помножувалося гірською луною, створюючи уявлення про безліч вовків, а може, їх таки немало, й краще на це вважати; проте, коли П'ятниця вбив вовка, другий вовк, що гриз коня, покинув його і дременув, – шкоди він йому не завдав, бо вчепився в ґуґлі, які застрягли в зубах. Дісталося найбільше чоловікові: лютий звір шарпонув двічі – за руку й трохи вище коліна; провідник намагався боронитись, але кінь не слухавсь, і чоловік був би впав з коня, якби не нагодився П'ятниця й не застрелив вовка.