Зрозуміло, що на гук пострілу П'ятниці всі підострожили коней й ми всі погнали кіньми, наскільки дозволяла важка дорога, аби поглянути, що сталось. Щойно дерева лишились позаду, ми побачили, як П'ятниця визволяє бідолашного провідника, хоча й не розрізнили відразу, яку звірюку він убив.
Розділ XX. Боротьба П’ятниці з ведмедем
Змагання П’ятниці з ведмедем було напрочуд сміливе й дивовижне: видовище невідпорне, хоча спочатку ми за нього перелякались. Ведмідь – важка й незграбна істота і не прудка, як легколапий вовк; він має дві відмітні риси: по-перше, він не полює на людей (хіба що на нього нападуть, або він украй зголоднів через снігопади, як у нашому випадку), ви його не чіпаєте, і він вас не чіпатиме, але поводитись треба з ним чемно й поступатися дорогою, тому що він вихований джентльмен; дорогою він не поступиться навіть принцові; якщо ви дуже перелякались, то краще дивіться в інший бік і продовжуйте рух, бо якщо, бува, зупинитесь і подивитесь йому в очі, він сприйме це як образу, проте якщо ви кинете щось у нього, хоч і цурпалок завбільшки з палець, він образиться, відкладе всі справи й принципово зажадає сатисфакції, це його перша риса; друга полягає в тому, що, відчувши образу, він переслідуватиме вас завжди і скрізь, доки не подолає вас.
Мій слуга П'ятниця врятував провідника: коли ми над’їхали, він саме знімав його з коня, бо чоловіку було боляче, він був переляканий, і цієї миті ми зауважили, що з лісу виходить ведмідь – такого бурмила я ще не бачив. Він нас здивував своєю появою, а на обличчі П'ятниці відбилась радість і мужність. «О! о! о! – сказав він тричі, показуючи на ведмедя. – Пане, мені дати з ним привітатись, ви зараз реготати».
Мене його радість здивувала. «Дурний, – кажу, – він же з'їсть тебе». «Їсти мене? їсти мене? – двічі повторив П’ятниця, – мій його їсти, я вас розреготати. Просто стійте, а мій вас розреготати». П'ятниця сів, умить роззув черевики, узув пару мештів-човників (у нас так називають їхні туфлі без підборів, що він їх мав у кишені), передав коня іншому слузі та помчав з рушницею, як вітер.
Ведмідь ступав м’яко й нікого не чіпав, аж ось П'ятниця наблизився до нього й гукнув, ніби той мав зрозуміти: «Слухай! Слухай!, – каже П’ятниця, – Мій до тебе звертатись!» Ми тим часом спускались оддалік ґасконським схилом і в’їхали у лісні місця мисливських угідь, де на рівному безліссі порозкидані купки дерев. П'ятниця, як у нас кажуть, ішов назирці за ведмедем, а тоді дорівнявся до нього, підняв каменюку й пожбурив у нього, лучивши в голову, але ведмедеві це виграшки, бо в нього голова міцна, як мур, проте свого П'ятниця домігся, бо безстрашний зухвалець так і хотів, аби ведмідь заповзявся за нього, тому що тоді він зможе розреготати нас, як він висловився. Щойно ведмідь відчув удар і запримітив нападника, відразу повернувся й гайнув за ним сягнистими стрибками, переставляючи лапи, як кінь, коли біжить учвал, а П'ятниця тікав у нашому напрямі, ніби по допомогу, і ми гуртом налаштувалися стріляти у ведмедя, щоб урятувати слугу, хоч я й злостився на нього за те, що він привабив до нас ведмедя, коли той десь ішов собі у власних справах, а надто за те, що сам при цьому втік, і я закричав: «Отакі твої, собацюро, жарти? Забирайся сам і про коня не забудь, щоб ми могли пристрелити звіра». А він на те: «Не стріляти! Не стріляти! Ані руш! Буду вас розреготати», і далі біг на пару футів попереду ведмедя, а тоді примітив неподалік від нас годящий дуб, зробив нам знак рукою уважно дивитись, наддав ходи й вправно видряпався на дерево, поклавши рушницю на землю ярдів за п'ять-шість від стовбура. Аж ось надбіг і ведмідь, і ми трохи підійшли, тримаючи дистанцію; спочатку він зупинився біля рушниці, понюхав, але не чіпав, і почав, попри свою величезну вагу, наче кішка, видряпуватись на дерево. Поведінка слуги здавалась мені дурною примхою: їй-же-їй, нічого смішного я не бачив; проте, побачивши, що ведмідь виліз на дерево, ми все-таки під'їхали ближче.
Вже біля самого дерева ми побачили, що П'ятниця дістався до маленьких гілок на розгіллі великої гілки, а ведмідь наблизився до її половини гілки. Щойно ведмідь опинився на розгіллі, П’ятниця нам і каже: «Зараз я вчити ведмедя танцювати», – й узявся підстрибувати й розхитувати гілку, через що ведмідь ледь не втратив рівновагу, але прикипів до місця й почав озиратися поза себе, намагаючись зрозуміти, як повернутись назад, аж отут ми зайшлися сміхом. Але в П'ятниці ще все було попереду: побачивши, що той прикипів до місця, він почав гукати до нього, ніби ведмідь міг говорити по-англійському: «Далі не підеш? Ще трохи йди», –– і припинив підстрибувати й розхитувати гілку; ведмідь нібито зрозумів і посунувся наперед, а П’ятниця знов почав підстрибувати, й ведмідь ще раз зупинився. Ми вирішили, що час добити звіра, й закричали, щоб П'ятниця припинив розгойдувати гілку, тому що ми стрілятимемо, але той став благати: «Прошу вас, прошу вас… Я сам стріляти потому (він хотів сказати: потім застрелю)». Коротше кажучи, П'ятниця стільки танцював, а ведмідь так кумедно втримувався, що ми вдосталь нареготались, хоч і не до тями було, що саме парубок втне далі, бо спочатку думали, що він хоче струсити ведмедя на землю, але той виявився надто спритний і далі не посувався й тримався пазурами й лапами, щоб не впасти, і тому незрозуміло, до чого ж усе-таки йдеться. Але П'ятниця скоро все з’ясував; побачивши, що ведмідь добре вчепився за гілку й далі не рушить, звернувся до нього: «Гай-гай, далі не йдеш, то я йду, твоя до мене не йде, моя до тебе піде», – а тоді перебрався до гілки, що зігнулась під його вагою й можна було зістрибнути на землю; він так і зробив, а потім кинувся до рушниці, схопив її та завмер. «Ну, що тепер?, – спитав я його, – Чому не стріляєш?» «Не стріляти, – відказав він. – Мій стріляє – мій не вбиває, мій стояти й ще вас роз реготати». Отак він і вчинив, бо, побачивши, що ворог зник, ведмідь обачно й поволі позадкував до стовбура, чіпляючись пазурами за стовбур і переставляючи неквапно лапи, зліз додолу. Але перш ніж той устиг поставити задню лапу на землю, П'ятниця підійшов до нього впритул, вставив йому у вухо дуло рушниці і вбив його. Потім нетяга повернувся подивитись, чи ми регочемо, побачив, що вираз у нас задоволений, він і собі зайшовся реготом. «Так ми стріляти ведмідь удома», – пояснив П’ятниця. «Як же ви їх стріляєте? – перепитав я. – Але ж у вас нема рушниць». «Нема рушниць, але багато чудово стріляти довгі стріли», – відповів він. Отак ми розважились, хоча й досі перебували в глушині, провідника пошарпали вовки, і що робити далі, ми не знали; мені в голові досі лунало вовче виття – тільки один ще раз у житті мене щось так жахало: рев на африканському узбережжі.