Через це і через близькі сутінки ми не оббілували ведмедя, як на цьому наполягав П'ятниця, хоч і треба було б це зробити, проте попереду лежало ще три ліґи дороги, й провідник наглив, – тому ми покинули тушу й рушили далі.
Землю досі вкривав сніг, але вже не такий глибокий і небезпечний, як у горах; голодні хижі звірі, як нам потім переповідали, у пошуках поживи й собі подались на угіддя та рівнину, вчиняючи велику шкоду по селах: кидалися на людей, подрали чимало овець і коней, загризли кілька душ. Попереду була небезпечна місцина, і провідник попередив, що як є ще вовки, то тільки тут; це був невеличкий, оточена лісом низькоділ, і треба було йти путівцем до села, щоб обночуватися. Ми в’їхали в ліс за півгодини навзаходи сонця, а виїхали на рівнину, коли вже звечоріло; на в’їзді все пройшло спокійно, хіба що в переліску на пару фарлонґів[41] побачили п’ятьох здоровезних вовків, що мчали вервечкою через путівець ніби за своєю жертвою; вони промайнули, не звернувши на нас уваги. Полохливий провідник відразу перестеріг нас, що можуть іще з'явитись вовки. Ми тримали зброю напоготові й роззирались на всі боки, але вовків не було, доки за півліґи перелісок скінчився й ми виїхали на рівнину. Тут дійсно треба було бути на сторожі. Найперше ми побачили мертвого коня, що його зарізали вовки: тузінь хижаків перед нами не стільки м’ясо жерли, скільки гризли кістки, бо всю решту вже поглинули. Ми вирішили не порушувати їхню учту, і їм було до нас байдуже. П'ятниці кортіло вгатити по них, але я цього не дозволив, бо потім клопоту не обкидаєшся. Ми ще й половини рівнини не проїхали, як почули в ліску ліворуч жахливе вовче виття, і раптом висипала на нас сотня вовків, що сунули лавою, наче реґулярне військо на чолі з досвідченими офіцерами. Я не знав, як у таких випадках організовують відсіч, , але вирішив, що найкраще вдатись до кільцевої оборони; ми негайно згуртувались а щоб у стрільбі не було великих інтервалів, я наказав стріляти через одного, а решті готуватися до другого стрілу, якщо вовки тиснутимуть далі, а перші стрільці тим часом не перезаряджатимуть рушниці, а наготовлять пістолі, бо в нас на кожного припадало по фузеї та два пістолі; стріляючи за такою схемою, ми могли зробити разом шість залпів, але такої потреби наразі не було, бо після першого стрілу ворог зупинився, злякавшись гримотіння та вогню. Чотирьох ми поклали, поціливши в голову, кілька поранених вовків подалися геть, кривавлячи сніг. Тож вовки спинились, але не позадкували, і тут я пригадав розповіді, що найлютіші звірі бояться людського голосу, і, за моїм наказом, увесь загін загорлав, і я побачив, що розповідали мені по правді, бо через гомін вовки почали задкувати й відступати. Я наказав стріляти навздогін удруге, і вовки чвалом дременули до лісу. Ми змогли тим часом їхати далі й перезарядити зброю, але щойно ми заладували фузеї й приготувались, як почули страшне виття далі з того ж лівого боку путівця.