Надворі споночіло, й наш стан ускладнився – ми чули квиління та виття тих самих істот, аж раптом ми побачили три вовчі зграї: одну – ліворуч, другу – поза нами й третю – попереду, тобто вони нас ніби оточили, хоча й не нападали; ми якомога хутчіше посувались уперед, але розбитим путівцем коні могли йти лише клусом. Так ми під’їхали до узлісся на протилежному кінці рівнини, й вельми здивувались, побачивши в підліссі розпорошену юрму вовків. Зненацька з другої просіки гримнув постріл, і звідти вилетів, як вітер, вкульбачений кінь, а за ним мчало шістнадцять-сімнадцять вовків; коневі вдалося відірватись, але ми вважали, що він довго такий темп не витримає і, звичайно, вовки його наздоженуть, – так, либонь, і сталось.
Перед нами зринуло страшне видовище: біля просіки, з якої вискочив кінь, лежали рештки ще одного коня й трупи двох людей, загризених ненажерними хижаками; один із них, напевне, був тим, хто стріляв, бо біля нього лежала розряджена рушниця, а голову й верхню частину тулуба вовки зжерли. Ми не жартома перелякались і не тямили, що робити далі й куди прямувати, але хижаки невдовзі спонукали нас до дії, оточивши нас і сподіваючись на поживу, – я був переконаний, що їх там не менше трьохсот. Нам трохи пощастило, що сталося це на узліссі, тому що трохи обіч там лежало кілька будівельних дерев, які зрубали минулого літа й мали тепер вивезти. Я завів свій невеличкий загін межи тих дерев і розташував його за одним довгим деревом, а тоді наказав злізти з коней і, використовуючи те дерево як бруствер, утворити трикутник чи три лінії захисту, поставивши коней у середину. І добре, що ми так вчинили, бо вовки атакували нас з усією хижацькою люттю. Вони кинулися з гарчанням і полізли на отой бруствер, засліплені жаданням здобичі, а підігрівав їхню лють вигляд коней поза нами. Я сказав своїм стріляти за попередньою схемою – через одного, і вони так добре намірились, що відразу поклали кількох вовків, але стріляти довелось без зупину, бо вовки перли, як чорти: задні тисли на передніх.
Після другого випалу здалося, що вовки трохи охололи, і я гадав, що вони підуть геть, та ба! – за мить у наступ пішли інші, і ми двічі стрілили гуртом з пістолів, – разом за чотири випали ми поклали, либонь, сімнадцять-вісімнадцять і скалічили вдвоє більше вовки, але вони не вгавали. Мені не хотілося, щоб ми використали весь боєприпас зашвидко, і я гукнув свого слугу, – не П'ятницю, що робив іншу, важливішу роботу – спритно перезаряджав мою і свою рушниці під час атаки, – отож, я гукнув другого слугу і, давши йому ріг-порошницю, наказав насипати смужку пороху поширше вздовж стовбура. Ледве він упорався й встиг відійти, як знов полізли вовки й деякі вже опинились над пороховою смугою, і тоді я надавив курок незарядженого пістоля біля смужки, й порох зайнявся і обсмалив шістьох-сімох вовків, що були на стовбурі, і вони від болю та переляку від вогню метнулися межи нас, і ми їх швидко уколошкали, а решта трохи оступилася, перестрахавшися спалаху, який підсилила запала ніч, – і тут я востаннє наказав випалити з пістолів, а потім всі ми разом ревнули, аж після цього вовки дмухнули драла, а ми взялися добивати шаблями десь із двадцятеро поранених хижаків, що корчились на землі, і це дуже прислужилось, бо їхні товариші передсмертне скавучання зрозуміли краще й, нарешті, дали нам спокій.
Загалом ми вбили десь із шістдесят вовків, а якби це сталось удень, ми поклали б їх набагато більше. Отак побойовище очистилось, і ми продовжили нашу путь, бо лишалось проїхати ще цілу ліґу. З лісу кілька разів долинало виття й вереск хижаків і, здавалось, навіть бачили кількох, але сніг-сліпак не давав роздивитись. Десь за годину ми доїхали до містечка, де збирались нічліжити, а там паніка і всі озброєні, бо попередньої ночі на них наскочили вовки й ведмеді й так усіх налякали, що вони цілодобово вартували, щоб захистити худобу й, звичайно, людей.