Наступного ранку наш провідник виявився геть хворим, кінцівки йому напухли від двох гнійних ран, тож їхати далі він не міг; довелося взяти провідника з місцевих та їхати до Тулузи, де теплий клімат, родюча й приємна місцевість, де немає ні снігу, ні вовків, ні іншого лиха, але коли ми розповіли в Тулузі про наші пригоди, нам сказали, що це звичайна річ у великих лісах біля підніжжя гір, особливо коли землю вкриває сніг, проте їх цікавило, де ми взяли такого провідника, котрий наважився вести нас тим маршрутом у сувору пору року, – ще диво дивне, що ми лишилися живі. Вони розкритикували нашу оборону, коли ми поставили коней поза собою, бо п'ятдесят проти одного, що вовки лютували саме через коней і при вигляді близької здобичі мали нас роздерти тому що зазвичай вони лякаються рушниць, але голод, завзяття при вигляді коней притлумило в них відчуття небезпеки, і якби не наша безперервна стрілянина й не хитрощі зі стрічкою пороху, що здолали їхній шал, то вовки найшвидше розідрали б нас на клоччя, а якби ми залишились у сідлі й стріляли як вершники, то вони не так нападали б на коней, коли бачили на них людей, а насамкінець вони сказали нам, тримаючись гурту, покинули б коней на поталу вовкам, то хижаки стількох озброєних стрільців не чіпали б і дали б спокійно піти звідти. Щодо мене, то я більшого страху ніколи не зазнавав, тому що бачив перед собою навалу понад трьохсот чортів з роззявленими пащами, які хотіли нас ізжерти, сховатись ніде, а погибель – ось вона; гадаю, більш ніколи в житті я не піду через ті гори, а краще обпливу тисячу ліґ морем, хоча б при цьому там щотижня й штормило.
Францію я проїхав без пригод, а про саму країну інші мандрівники нарозповідали вже краще за мене. З Тулузи я подався в Париж і, майже без зупинки, в Кале, й 14 січня безпечно зійшов на берег у Дуврі після тривалої подорожі у сувору й холодну пору року.
Оце вже й по мандрах; нововіднайдена нерухомість знов у моєму володінні, всі привезені векселі оплачені.
Моїм головним інформатором і таємним радником була давня знайома – вдова, котра на віддяку за гроші, що я їй переслав, не рахувалася ні з якими клопотами, виконуючи роботу для мене, а я настільки на неї покладався, що був цілком спокійний за довірене їй майно: мені від самого початку пощастило з цією жінкою бездоганних звичаїв.
Тепер, вирішивши продати свою плантацію в Бразилії, я написав своєму давньому другові в Лісабоні, який пропонував її двом крамарям, спадкоємцям моїх довірчих власників, котрі жили в Бразилії; вони прийняли пропозицію й переказали оплату в тридцять три тисячі песо до кореспондентського банку в Лісабоні.
У відповідь я підписав зобов’язання про продаж за надісланою з Лісабона формою й переслав його своєму старому другові, котрий у відповідь вислав мені векселі тридцять дві тисячі вісімсот песо за нерухомість, залишивши собі довічну річну платню в сто мойдорів, яку я йому обіцяв коштом ренти за плантацію. Отак завершилася перша половина мого життя, що складалася з пригод і фатуму на шахівниці Провидіння і виявилася такою рідкістю у нашому світі: починалося все з глупства, але завершилося набагато щасливіше, ніж я міг будь-коли сподіватись.
Кожен міг би подумати, що, здобувши чимале майно таким коштом, я шукай-бідою більш не стану. Так воно й справді було б, якби ж не різні обставини… та й призвичаївсь я до мандрів, сім'ї в мене не було, родичів небагато, нові друзі, попри моє багатство, не з’явились; через це, навіть продавши маєток у Бразилії, я не міг не думати про цю країну; знову мріялось про напнуті вітрила, дуже кортіло побачити свій острів, чи ще живуть там бідні іспанці. Удова, мій добрий друг, щиро мене відраджувала, і її наполягання так на мене впливали, що років сім я втримувався від того, аби гайнути у світи. У цей період я взяв двох небожів, синів одного з моїх братів, під свою опіку. Старший мав свої невеличкі статки; я виховав його як джентльмена і в своєму заповіті відписав йому дещицю на додачу до його майна. Молодшого я прилаштував у науку до капітана корабля, і за а п'ять років він став тямким, відважним і підприємливим парубком, і тому я знайшов йому гарне судно й вирядив у плавання, а він згодом намовив мене, старого, на нові пригоди.
Тим часом я собі якось облаштувався: по-перше, я досить вдало й залюбки одружився, у мене народилося троє дітей – двоє синів і донька; однак, коли дружина померла, а небіж повернувся із зисковної подорожі до Іспанії, моя схильність до мандрів і його настирливі вмовляння справили свій вплив і змусили мене 1694 року вирушити на його судні приватним крамарем до Ост-Індії.