Найкраще відчуваєш людину, торкаючись її голкою.
Голка жалить, голка зшиває. Під теплим
металом таке податливе полотно жіночої
шкіри й такий цупкий світлий брезент
шкіри чоловіків. Протинаєш чиюсь
оболонку, випускаєш із тіла оксамитові
краплі крові, б’єш, б’єш, вибиваєш
янголині крила на покірній поверхні світу.
Б’єш, б’єш, татуювальнику, адже ми покликані
наповнювати цей світ сенсом, наповнювати його
кольорами. Б’єш, татуювальнику, цю
обшивку, під якою душі й хвороби —
те, чим ми живемо, заради чого вмираємо.
Хтось розповів, що його підстрелили на блок-посту,
вранці, зі зброєю в руках, якось випадково —
ніхто нічого не встиг зрозуміти.
Поховали в спільній могилі — їх там усіх так і ховали.
Особисті речі передали батькам.
Статус так ніхто й не правив.
Прийде час — і яка-небудь наволоч
обов’язково буде писати про це героїчні вірші.
Прийде час — і яка-небудь наволоч
скаже, що про це взагалі не треба писати.
Пошуковик
Довго її розшукував. Номер вона змінила,
з міста втекла, соціальними мережами
не користувалась. Через знайомих знайти
не вдалося, через церкву теж.
А потім сама написала: про справи,
про переїзд, про нові обставини, про звикання.
Розповіла про брата, думаю, заради цього й писала —
щоби розповісти про брата, про його смерть.
Мабуть, зверталась із цим не лише до мене,
у кожному разі —
не до мене першого. Надто вже спокійно
писала. Їх накрили, писала, всіх разом, одним
залпом. Потім наші повернулись, хотіли
забрати загиблих. Вірніше — те, що від них
лишилось. Найтяжче було з ногами. В кожного
має бути по дві ноги. Вони їх так і складали —
щоби в кожного було по дві ноги, бажано —
одного розміру.
Брат займався музикою. Мав хорошу гітару.
В нього її постійно позичали.
Ось що з нею тепер робити? — питала вона. —
Я брала, пробувала грати, порізала пальці з незвички.
Дуже боліло. Досі не заживає.
Секта
Андрій і Павло, адвентисти, студенти.
Тато-підприємець підтримував громаду,
вони звикли ставитись до церкви,
як до частини свого життя:
бували там щодня, допомагали
робити ремонт, викладали фото в мережі,
дякували за підтримку.
Їх і за мирних часів вважали сектантами,
а коли все це почалось — просто влаштували
на них полювання. Хтось виїхав, хтось сховався.
А їх обох схопили. Тримали в підвалі,
примушували ховати загиблих, копати могили.
Вони хотіли відкупитись, боялись, плакали.
Їх перевели до іншої ями. Потім просто забули
про них, ніби їх і не існувало.
Сиділи в чорному підвалі, слухали темряву,
спочатку молились, потім кинули —
соромились одне одного.
Віру і втрачаєш тоді, коли випадає
можливість за неї померти, а ти цією
можливістю не встигаєш скористатися.
Нащо віра тому, хто бачив, як усе виглядає насправді?
Нащо вірити в те, що не має для тебе
жодного значення?
Ніхто не говорить, що було зі святими, в яких
на тілі відкривалися стигми. Що було з цими
стигмами? Вони самі собою закривалися,
як троянди надвечір? Чи довго кровоточили,
гноїлись, боліли під бинтами?
Чоловіки зі сліпими від темряви очима
приходили до госпіталю на перев’язку,
стискали зуби, коли сестра відривала їм
від рани засохлі бинти й свіжа кров
проступала на темній шкірі. Просили
знеболювального, бодай якогось.
Але не існує жодного знеболювального
від того, що в них болить, не існує.