Чеченка
Юра,
вже за сорок,
історик за освітою,
соціальний працівник.
Сидить у мережі,
відслідковує рвані кроки історії.
Пише блог від імені чеченки,
вигадав собі таку снайперку,
живе тепер її життям.
Пише про її віру,
пише про її сумніви,
пише про її вразливість,
робить зарубки на її прикладі:
це ось — ворог-отець,
це ось — ворог-син,
це — дух святий, теж ворог,
теж вартий, аби про нього
згадали в загальному
розстрільному списку,
за яким замовляє молитви
невидима снайперка.
Світ — поштовий мішок,
зашитий колючим дротом.
Прорвеш — полізуть із
дитячих сорочок та рушників
чорні жаби й вужі.
Нам ніколи не дізнатись,
хто стояв у розпалених натовпах,
готових рвати ніжну тканину
чужого тіла.
Нам ніколи не дізнатись,
кого в цих натовпах не було.
Вести тебе
нічними дорогами
між трави та вугілля,
робити нечутними
твої кроки в легких
професійних кросівках,
виводити до джерел
в обхід натоптаних
коров’ячих стежок,
лишати для тебе на ранок хліб,
загорнутий у вороже
знамено.
Зранку він
перечитує написане.
Іноді щось додає.
Іноді править.
Голиться, ріже шкіру
старими станками.
Але крові немає.
Зовсім немає.
І смерті теж немає.
Псих
Міста шкода, — говорить він. — Знищать його.
Як Содом і Гоморру, — додає.
Його брат лежить в інтернаті для психічно хворих.
Кілька днів тому інтернат захопили.
Поставили міномети на подвір'ї.
Він провідує брата. Сидять на лавочці, під яблуневим
гіллям. Зовні подібні — обоє в спортивних костюмах,
обоє коротко стрижені. Лише в одного в руках
мобільний телефон. Хоча зв’язку в місті все одно немає.
Автоматники не звертають на них уваги.
Вони теж на них не звертають.
В дитинстві він брата соромився, ніколи не говорив
про нього, ніколи не брав із собою. Знаєш,
як це — коли в твоїй родині псих? Тато нормальний,
мама нормальна, ти теж нормальний, але є
один псих. Справжній псих. Псих. У твоїй родині.
А значить, і на тебе теж падає підозра.