Коли підріс, просто перестав звертати на брата увагу.
Ніби його й не було. Так буває, коли йдеш вулицею
і помічаєш боковим зором щось неприємне,
щось таке, що викликає страх і відразу: наприклад,
розірвану тварину, але знаєш:
якщо туди не дивитись, то ніби нічого й немає,
ніби все гаразд.
Ось так і тепер: сидять разом, мовчать,
і ніхто на них не звертає увагу. Ніби їх
і немає. Хіба мало їх тут лишилось —
тих, хто так і не вибрався,
тих, хто лежить на узбіччі,
ніби розірвана тварина.
Керівництво інтернату давно розбіглось.
За хворими доглядають кілька прибиральниць.
Старі жінки, які пропрацювали
тут ціле своє життя. Шестеро чи семеро.
Не так і мало для міста-мільйонника.
Мародер
Погана біографія,
з таких біографій роблять ранкові новини.
Старий його замерз у грудні, в порожньому трамваї.
У мами проблеми з цукром.
Незакінчене технічне, два роки на обліку,
випалене йодом горло,
розірване арматурою вухо.
Про що ти мріяв усі ці роки?
Чого хотів?
Все, чого він хотів, лежало
в найближчому торговельному центрі.
Зламати його було, ніби зламати
печатки на папських грамотах.
«Я ніколи, — писав він, — не мав такої
кількості грошей, аби купити
все, що мені хочеться. Завжди щось
відкладав на кращі часи.
Лише тепер зрозумів, що кращих
часів не буде.
Ти теж народився тут.
Ти знаєш, як воно все.
Скажи слідом за мною:
життя — жорстоке й несправедливе,
життя — безнадійне й коротке,
життя — безрадісне й підле.
Той, хто нічого не має,
нічого й не матиме,
той, кому немає чого втрачати,
нічого не втратить».
Тут давно ніхто не чекає на кращі часи.
Тиху мовчазну смерть тут ніхто не відрізняє
від решти жінок.
Добре серце, хворі легені —
живеш із нею, тому що любиш,
помираєш тому, що живеш із нею.
«Спасибі, що пишеш, — дякує він, —
спасибі, що пишеш».
«Немає за що», — відповідаю я.
Справді — немає за що.
Плейєр
Саша, тихий п’яниця, езотерик, поет.
Ціле літо просидів у місті.
Коли почались обстріли — здивувався,
став дивитися новини, потім кинув.
Ходить містом, не вимикаючи плейера,
слухає різних динозаврів,
натикається на спалені машини,
на розірвані тіла.
Нам залишаться від цілої історії,
від світу, в якому ми жили,
слова та музика кількох геніальних
чоловіків, що марно намагалися нас
усіх застерегти, намагалися щось пояснити,
але нічого не пояснили, нікого не врятували,
лежать на цвинтарях,
і з їхніх геніальних грудних кліток
ростуть тепер квіти й трава.
Більше не лишиться нічого —
лише музика, лише спів, лише голос,
що примушує любити.
Можна ніколи не обривати цю музику.
Слухати космос, заплющивши очі.
Думати про китів у нічному океані.
Більше нічого не чути.
Більше нічого не бачити.
Більше нічого не відчувати.
Окрім запаху, звісно.
Окрім трупного запаху.