Цілий вечір вона сидить у чорному светрі.
Рухи її чіткі, бажання вперті.
Цілий тиждень на спів і сповідь,
Ціла зима, щоб чекати на повінь.
Ціле життя на те, щоб не боятися смерті.
На ранок розгледіти колір її очей…
+ + +
На ранок розгледіти колір її очей
і зрозуміти, що саме такими їх собі уявляв.
Життя дарувало мені стільки дивних речей,
чорних ночей і кольорових плям.
А лишилось небо — холодне, наче німецька сталь,
цей ранковий шепіт і тихий сміх,
її очі — здивовані і допитливі, що ними, на жаль,
вона бачить усю порожнечу в очах моїх,
її шкіра, що обпікається об мою,
її голос, який пізнаєш, навіть не чувши його,
це ось горіле серце, яке я їй віддаю,
ніби вона не має такого ж вигорілого свого,
її минуле, що не вмістиш до жодної із валіз,
її майбутнє, що залежить тепер і від мене також,
її сміх без радості й плач без сліз,
досвід, який вона здобувала за власний кошт.
І лишилося ще це вміння слухати уві сні,
коли сам не розумієш, що рухає нами всіма.
Знати лише, що такій раптовій весні
може позаздрити будь-яка затяжна зима.
Лише собі довіряти, вибираючись вплав,
лише самому пірнати в ріки, які течуть,
лише на ранок розгледіти все, що й до того знав,
лише на ранок розчути все, що й раніше чув.
Зранку тут падає сніг, ніби міняють лаштунки…
+ + +
Зранку тут падає сніг, ніби міняють лаштунки.
Шиї в жінок беззахисні, як мармур узимку.
Сплять на зупинках чорні,
дивляться в небо турки,
видивляються поміж хмар свою сутінкову зірку.
Слухають недовірливо німоту невідому,
забувають хто із ким спав і хто проти чого боровся.
Ти в цей час прокидаєшся й виходиш із дому,
і вітер відразу підхоплює
прапор твого волосся,
розтинає зсередини вологі волокна світу,
зрушує і розламує серцевину озону.
З таким чорним прапором, проти такого вітру
лише захищати столиці,
з яких пішли гарнізони,
лише іти приступом на арабські фортеці,
валити мури християнських укріплень,
під таким знаменом
лише збирати підлітків при небезпеці
і салютувати птахам із найвищої крівлі.
Хай знають, що в цих містах не всі іще склали зброю,
хай бачать, що хтось іще відбиває навалу,
хай думають, що ми займаємося веселою грою,
хай розглядають хмари,
що сунуть з-за перевалу.
…Птахи в цей час курсують
вимороженим безмежжям,
повітря в цей час розривається між сушею та водою,
ти в цей час ідеш листопадовим узбережжям,
узбережжя в цей час слідкує за твоєю ходою.
«Більше нічого не буде, — вона повторює…
+ + +
«Більше нічого не буде, — вона повторює, —
і так було стільки всього недоречного.
Не буде нічого дивного, нічого потворного,
нічого, що можна підтвердити чи заперечити».
Влітку на ранок така золота її вулиця.
Закохані й пияки прокидаються першими.
«Більше нічого не буде, — вона дивується, —
все починається, все нарешті завершилось.
Більше жодних образ, жодних очікувань,
жодних повернень із сумнівами та пробаченнями,
жодних підлітків із божевільними вчинками
і жодних старих із жахливими передбаченнями.
Тільки місто з легкими вікнами та верандами,
з освідченнями — зворушливими, але недостатніми.
Побачу жінку, що торгує трояндами,
куплю в неї всі. Куплю всі до останньої.