Буду триматися світла, що завжди горітиме.
Більше жодної втечі. Жодної помилки.
Ітиму собі кудись із мертвими квітами.
Ніби на поминки, чорт, ніби на поминки».
Декому краще вдаються приголосні, декому голосні…
+ + +
Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу —
вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру,
не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться —
добре було б дізнатись її ім’я.
Добре було б знати, звідки вона прийшла
й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати
й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені —
хтось би точно отримав нове звання.
Якби вона почала писати спогади
про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу,
відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці,
перш ніж почати війну.
Чоловікам не варто знати про наслідки,
їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все,
вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне,
вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде,
щоби не втратити те, що є.
Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках,
аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов,
я бачив кров на її зубах.
Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй, хай зберігає спокій,
коли входить в чергове піке,
хай залишить собі мої рукописи,
моє срібло й моє пальне.
До речі, спитайте її при нагоді,
чи вона взагалі пам’ятає мене.
Пам’ятаєш? — питаю…
+ + +
Пам’ятаєш? — питаю.
Ні, говорить, не пам’ятаю.
Пам’ять, говорить, це як речі з Китаю:
їх так багато, що в них немає жодного сенсу.
Що мені з пам’яті? Все одно не воскресну.
І ти не воскреснеш, навіть не розраховуй.
Зима буде довгою.
Готуйся, коли іще не готовий.
Чому, кажу, не готовий? Давно готовий.
Бачиш цей чорний бушлат і дим портовий?
Бачиш ці гострі ножі й бойові кастети?
Я десять років намагався дізнатися, де ти.
Я десять років хотів усвідомити, з ким ти.
Якщо ти нічого не зрозуміла,
можу ще раз тобі повторити.
Не треба, каже, я все одно нічого не розумію.
Я все пам’ятаю. Я маю яку-не-яку надію.
Але що мені з пам’яті? Хіба що зневіра й розпач.
Пам’ять — вона, як річ. Пам’ять — вона, як здобич:
належить лише тому, кому належить.
В такі сніги завжди починається нежить.
Ну так, погоджуюсь, усе пам’ятати — це вже немало.
Пам’ять — вона, як час, в мене її взагалі немає.
Немає спогадів, немає нічних кошмарів.
Я за цей час навіть як слід не постарів.
Маю сумнівні статки і так само сумнівні втрати.
Хочеш підняти дияволу настрій —
почни давати йому поради.