Води ним, води,
бийся в моїх руках,
випробовуй витримку і терпіння,
зараз риба прокинеться в зелених річках,
підіймаючи глину й штовхаючись крізь коріння.
Ховайся за туманами і дощем,
за ранковою глибиною.
Все одно, якщо ти й підеш кудись іще —
тільки разом зі мною.
Куди тобі взагалі без мене текти?
Куди зникати з липневого молу?
Скільки разів я пробував звідси втекти —
а завжди повертався назад,
ідучи по колу.
Скільки я намагався
забути це коротке ім’я,
скільки хотів позбутись цього обличчя,
але в усьому, що діялось,
була воля своя,
була світла жорстокість
і ніжність убивча.
Була безмежна радість,
був безкінечний щем,
був присмак удачі, присмак мороки,
було відчуття, що не просто стоїш під дощем,
а стримуєш, як умієш, його потоки.
Зупиняєш їх, відводиш від теплих ґрунтів,
не даєш їм залити пташині гнізда й нори заячі,
виводиш усіх, хто йшов,
втішаєш усіх, хто хотів.
Всіх рятуючи, всім заважаючи.
Прокидайся. Доки ти спиш, трамваї чуються винними…
+ + +
Прокидайся. Доки ти спиш, трамваї чуються винними,
завмирають на розі, витримують паузу.
Доки ти спиш, час за твоїми вікнами
ходить навшпиньках, аби не зчиняти галасу.
Доки ти не прокинешся, він чекатиме,
зовсім не поспішаючи й не минаючи,
і місто з його поетами і плакатами
теж чекатиме, нетерпляче і гаряче.
Доки ти не збереш до купи речі і спогади,
все, що тебе лякало і заспокоювало,
снам і тіням так легко буде тебе полохати,
сидячи на плечі, ходячи довкола тебе по колу.
І небу достатньо буде короткого подиху,
легкого руху всіма своїми пружинами,
щоби дістатись тебе, твого співу і подиву,
щоб розбудити ніжність твою виваженими машинами.
Ділись із ним після цього своїми шансами,
своєю відвертістю, дрібними її частинками.
Трамваї рушають. Хтось заходить, хтось залишається.
Все найцікавіше відбувається між зупинками.
Слова, якими можна все пояснити, завжди прості…
+ + +
Слова, якими можна все пояснити, завжди прості:
ти просто ще один голос в її житті —
можливо, найбільш різкий,
можливо, найбільш виразний.
Можливо, вона ставиться до нього, як до свого.
Можливо, вона взагалі не вирізняє його.
Тим більше не зрозуміло, що вас тримає разом.
Не зрозуміло, що вас тримає, окрім страху
втратити один одного, що може тримати разом таку
рвану тканину прозрінь, перевтілень і марень,
що тримає в повітрі невагомий цей апарат,
чиє крило торкається кожної з ваших утрат,
чий політ невагомий, чиє дрейфування марне.
Речі, заради яких помирають, стосуються саме життя,
стосуються невагомості, стосуються опертя,
стосуються всього того, до чого немає стосунку.
Стосуються віри, насамперед саме її —
її стосуються всі вагання твої,
всі твої сумніви, всі варіанти рятунку.
Життя заслуговує захвату все одно.
Хоча Господь забув про неї давно:
йому вистачає турбот і не вистачає удачі.
Не варто боятися смерті й пустоти.
Бог бачить ті самі речі, що бачиш і ти.
Просто він запам’ятовує те, що бачить.
Можна спробувати щось йому довести,
можна сказати, що у всьому винен насправді ти,
невідомо чому, незрозуміло нащо.
Бог ховається у великому. Бог — це пітьма.
Я бачив його. Я говорив йому, що його нема.
Він навіть погодився, хоча мені від цього не краще.