2015-ий рік…
+ + +
2015-ий рік.
Світ складається з відкритих повік.
На тебе дивиться тисяча очей.
Що в тебе є з особистих речей?
Якщо цьому небу судилося згоріти,
яка різниця, в якій із печей?
2015-та зима.
Смерть ніколи не приходить сама.
За нею зазвичай приходить пам’ять —
на неї хворіють, від неї потерпають.
Ти бачиш: я вижив, у мене два серця,
зроби що-небудь із ними обома.
Все, що відомо мені:
світ розділяється на ночі й дні,
минуле складається з прози та віршів.
Мені заважає лише те, що я вижив.
Розмови з мерцями — об’єктивна даність.
Питання не в принципах, питання в ціні.
Світ зробили зі слів,
з чорних лексем і семантичних полів.
Жовті квіти, повільні комети —
ідеальне місце для того, щоб померти.
Хочеш знайти варіант порятунку —
шукай у тому місці, де він болів.
40 років зими.
Осінь протягує тебе крізь дими.
Зима добиває тебе ногами.
Добре — це коли не безнадійно погано.
Свобода, зазвичай, у тому й полягає,
аби добровільно вернутись до тюрми.
Це ще не кінець.
В повітрі б'ється тисяча сердець.
Кожне з них невиліковне і тепле,
кожне з них б’ється за тебе.
Коли говоритимеш про рівність і братерство,
спитай, що думає про все це творець.
Спитай, чому він затих.
Церква — лише певна кількість святих,
кількість відмолених і кількість вбитих.
Кому я маю дякувати за кожен свій видих?
Їх немає не те що поруч —
їх просто немає серед живих.
Зберігається все:
всі ординаторські та КПЗ,
всі трапезні, літерні й цілодобові,
всі ті, хто клявся на вуличній крові,
хто обіцяв померлим усе владнати,
хто обіцяв ще живим, що порятує й спасе.
Все лишається тут.
Теплий ґрунт, золотий мазут.
Небо над містом — темне, як опік,
знає свій вік, веде свій облік,
торкається листя, торкається квітів,
жіночих облич, дитячих застуд.
Старші питають Фому…
+ + +
Старші питають Фому:
«Скажи, Фомо, чому
ти кожного разу будуєш церкву,
а отримуєш на виході
чергову тюрму?
І сидиш в цій тюрмі,
де навіть слідчі німі,
чекаючи що зійде те, чого не сіяв
у мерзлому грунті по довгій зимі.
Скажи, Фомо, чому
ти готовий вірити будь-кому,
але не хочеш слухати власного серця,
яке переганяє цю лють німу?».
А Фома відповідає їм так:
«Вважайте, що я останній мудак,
але так, як ви несете свою віру,
хіба що вбитих виносять
під час піхотних атак.
Ви ж не думаєте взагалі,
як нам виглядати на вашому тлі,
як після вас нам лишатися жити,
тим більше — як нам лежати в землі.
Ось ви за ним ідете,
спів його тихий, а волосся густе,
але як йому вірити, коли я знаю,
що з цього каміння нічого не зросте?»
«Та ладно, — кажуть старші, — Фомо,
а для чого ми тут стоїмо?
Для чого зазираємо йому в обличчя,
з надією, ніби сліпі в трюмо?
Думаєш, нас не вбива,
скільки розпачу містять його слова,
як він одним дарує віру,
а іншим лише громадянські права?
Просто, Фомо, не бійся, не бійся.
Страх у серці — найжорстокіший вбивця.
Страх позбавляє тебе любові.
Він не боїться — і ти не бійся.
Страх не лишає тобі надії.
Він діє на того, на кого діє.
Страх — це не пам’ять про те, що минуло,
а відсутність віри в майбутні події».