У день кінця світу
Бджола кружляє над квіткою настурції,
Рибалка лагодить блискучу сіть,
Скачуть у морі веселі дельфіни,
Молоді горобці прилітають на ринви
І змія має золоту шкіру, як і повинна в цю мить.
У день кінця світу
Жінки йдуть полем під парасольками,
Пияк засинає собі на газоні,
Продавці зелені сповнюють вулицю криком
І до острова підпливає човен із жовтим вітрилом,
Звучання скрипок лунає в повітрі,
Відчиняючи ночі спалахи сонні.
А ті, що чекали блискавиць і громів,
Розчаровані.
А ті, що чекали знаків і архангельських труб,
Не вірять, що вже почалося.
Доки сонце з місяцем над нами влітку,
Доки джміль сідає на квітку,
Доки народжуються рожеві немовлята,
Ніхто не вірить, що вже почалося.
Лише сивочолий старий, який міг би бути пророком,
Але не пророк, їх і так багато повсюди,
Говорить, підв’язуючи помідори:
Іншого кінця світу не буде,
Іншого кінця світу не буде.
Варшава, 1944
Бідний християнин дивиться на гетто
Бджоли відбудовують червону печінку,
Мурахи відбудовують чорну кість.
Розпочинається роздирання, топтання шовку,
Розпочинається товчення скла,
Дерева, міді, нікелю, срібла, гіпсової піни,
Блях, струн, труб, листя, куль, кришталю —
Бах! Фосфоричний вогонь із жовтих стін
Ковтає людське та звірине волосся.
Бджоли відбудовують щільники легень,
Мурахи відбудовують білу кість.
Розривається папір, гума, полотно, шкіра, льон,
Волокна, тканина, целюлоза, волосся,
Зміїна шкіра, дроти.
Валиться в полум’ї дах, стіна, і жар огортає фундамент.
Лишається тільки піщана, витоптана,
З єдиним безлистим деревом
Земля.
Повільно, риючи тунель, суне охоронець-кріт
З маленькою червоною лампою на голові.
Торкається тіл похованих, рахує, проштовхується далі.
Розрізняє людський попіл за райдужними опіками,
Попіл кожної людини за іншою барвою райдуги.
Бджоли відбудовують червоний слід.
Мурахи відбудовують місце по моєму тілі.
Боюся, дуже боюся охоронця-крота.
Його повіки набрякли, мов у патріарха,
Який довго сидів при світлі свічок,
Читаючи велику книгу видів.
Що скажу йому, я, Жид Нового Заповіту,
Котрий чекає дві тисячі літ на повернення Ісуса?
Моє розбите тіло видасть мене його поглядові,
І він зарахує мене до помічників смерті:
Необрізаних.
Варшава, 1943
Пісня громадянина
Камінь із дна, що бачив висихання морів
І мільйон білих риб, які, помираючи, тріпотіли —
Я, бідний чоловік, бачу тьму оголених людей
У неволі. Бачу краба, що годується їхнім тілом.
Я бачив занепад країн і загибель народів,
Утечу королів та імператорів, міць тиранів.
Можу розповісти нині, цієї години,
Що однак — існую, хоча все і гине,
Що краще живий пес, аніж мертвий лев,
Як мовить Писання.
Я, бідний чоловік, сидячи на холодному стільці,
із заплющеними очима,
Зітхаю і думаю про зоряне небо,
Про неевклідів простір і розмноження амеби,
Про високі кургани термітів.
Доки ходжу — сплю, коли засну — з’являється ява,
Біжу гнаний і залитий потом
Площами міст, які зоря відносить яскрава,
Під мармуровими уламками розвалених брам
Торгую алкоголем і золотом.
А я ж стільки разів уже був так близько,
Діставався серця металу, духу землі, вогню та води,
І невідоме відкривало своє лице,
Як відкривається спокійна ніч, в потоці відбита.
Й вітали мене дзеркальні міднолисті сади,
Що гаснуть, рукою накриті.