І зовсім близько, оранжерея світів, за вікнами, раптом,
Де хрущ малий і павук планетам є рівні,
Де, ніби Сатурн, мандрівний спалахує атом,
А женці підносять до вуст холодний глек
Серед пекучого літа, шукаючи тіні.
Хотів саме цього й більш нічого. Наприкінці,
Як старий Гете, перед лицем землі стати,
Щоб примирити й розпізнати її,
З працею, піднесеною, як лісова фортеця
Над рікою затінків нетривких і мінливих світел.
Хотів саме цього й більш нічого. Тож хто
Винен? Хто зробив так, що мені відібрано
Молодість і зрілий вік, що приправлено
Жахом мої найкращі роки? Хто,
Ах, хто винен, хто винен, о Боже?
І думати можу лише про зоряне небо,
Про високі кургани термітів.
Варшава, 1943
Кав’ярня
З того столика в кав’ярні,
Де в зимові полудні сяяв сад в інеї,
Лишився я один.
Міг би туди увійти, якби захотів,
Й вистукувати пальцями в зимовій пустці,
Викликаючи тіні.
Імла зимова на шибі та сама,
Але ніхто не ввійде.
Жменя попелу,
Пляма гнилизни, присипана вапном,
Не здійме капелюха, не промовить весело:
Ходімо вип’ємо.
З недовірою торкаюсь холодного мармуру,
З недовірою торкаюсь власної руки:
Це все є, і я є в діянні дійсності,
А вони замкнуті на віки віків
У своєму останньому слові, в останньому погляді.
І далекі, як імператор Валентиніан,
Як вожді масагетів, про яких невідомо нічого —
Хоч минув ледве рік, два чи три роки.
Можу ще бути лісорубом у лісах далекої Півночі,
Можу промовляти з трибуни чи зняти фільм
У спосіб, для них незнаний.
Можу відчути смак фруктів із океанських островів
І мати своє фото в одязі другої половини століття.
А вони вже назавжди — як погруддя в жабо та фраках
З жахливої енциклопедії Ларусса.
Але часами, коли вечірня зоря
Забарвлює дахи бідної вулиці,
Заглядаюсь у небо — й бачу там, поміж хмар,
Хиткий столик. Кельнер крутиться з тацею,
А вони дивляться на мене, вибухаючи сміхом.
Бо я ще не знаю, як це —
Гинути від жорстокої людської руки.
Вони знають, вони добре знають.
Варшава, 1944
Передмістя
Рука з картами падає
В пісок гарячий,
Сонце вибілене падає
В пісок гарячий.
Фелек банкує, Фелек тасує,
І світло пронизує колоду,
Пісок гарячий…
Зламана тінь труби. Дрібна трава.
Далі місто відкривається кривавою цеглою.
Руді завали, дріт сплутаний на зупинках.
Кузова заржавілого сухе ребро.
Зблискує кар’єр.
Пляшка порожня закопана
В пісок гарячий,
Крапля дощу упала
В пісок гарячий.
Янек банкує, Янек тасує,
Граємо й линуть липні і травні,
Граємо рік, потім другий, четвертий,
І світло крізь чорні сиплеться карти
В пісок гарячий.
Далі місто відкривається кривавою цеглою,
Самотня сосна за єврейським будинком,
Сипучі піски, рівнина аж до кінця.
Вапняний пил, котяться вагони,
А у вагонах чиясь скарга вискімлена.
Візьми мандоліну, на мандоліні
Все це зіграєш
Ех, пальцем по струнах.
Чудова пісня,
Безплідне поле,
Випито склянку,
Більше не треба.
Глянь, йде із міста дівка весела,
Легкі черевики, підстрижена гривка,
Давай, хороша, побався з нами.
Безплідне поле,
Заходить сонце.