Просто потрібно бути терплячими і міцними.
Все закінчилося. Ми лишилися в більшості.
Просто цей світ не може в собі вмістити
такої кількості болю й такої кількості ніжності.
Виснажені надвечір’я, розламані ранки,
приголосні твого шепоту, настояні на алкоголі.
Умілий лікар вилікує будь-які рани.
Час, який у нас є, зцілить будь-які болі.
Скільки б могло по всьому лишитись повітря нічного,
скільки тепла в траві й голосів на березі.
Але чорта з два — я не виніс з собою нічого:
все залишилося там, в безкінечному вересні.
Збираю розкидані речі, вертаю позичені суми.
З ким хотів — погодився, з ким устиг — попрощався.
Порожні легені, як порожні трюми —
стільки місця для радості, стільки місця для щастя.
Давай, скажи їй щось, зупини…
+ + +
Давай, скажи їй щось, зупини.
Немає жодної ночі. Немає війни.
Серед цієї темряви та висоти
є лише її вперте бажання піти.
Хто її ще, скажи, заспокоїть
і зупинить, якщо не ти?
Просто спини її, не відпускай її.
Хай далі говорить усі дурниці свої.
Хай далі змішує кров свою зі слізьми.
Потім, колись, вона піде.
Але хай залишиться до зими.
Дивись, які тепер довгі ночі,
які порожні доми.
Навіть якщо світло зранку
буде сліпуче та голубе,
вона все одно послухає лише тебе.
Навіть якщо її святі будуть суворі й злі —
хай це станеться потім.
Чи не станеться взагалі.
Але не відпускай її, доки сонце
проступає в імлі.
Навіть якщо закінчиться осінь і почнеться зима,
вона все одно найбільше боїться лишатись сама.
Навіть якщо її святі будуть добрими в своїй журбі,
вона все одно може поскаржитись лише тобі.
Можливо тому, що найсамотніше
почувається саме в юрбі.
Скажи їй щось, чого ніколи не говорив.
Щось про людей і птахів, про тварин і риб,
щось про вічність вугілля та невагомість зерна,
про те, що життя має тривати навіть тоді,
коли триває війна.
Хто тобі, зрештою, ще повірить, якщо не вона?
Я так і не зрозумів кількох речей…
+ + +
Я так і не зрозумів кількох речей —
легкого зламу її плечей,
твердого металу її образ,
того, чого не було без нас,
того, що ламало наші хребти,
того, що варто було зберегти.
Я так нічого і не знайшов.
Ще одна спроба, ще один шов.
Ще один сплеск на нічній ріці.
Що можна згадати наприкінці?
Протяг у венах, сніг в очах.
Навчись розумітись на простих речах.
Я хотів давати всьому імена.
Оскільки мова завжди одна.
І ім’я для всього завжди одне.
Саме воно й хвилювало мене.
Стільки речей — складних і простих.
Я все назвав. Я нічого не встиг.
Я не встиг їй сказати, що береги
не мають значення і ваги,
не мають наслідків і причин,
що всі ми лишаємося ні з чим,
що її сліди на нічному снігу —
єдине, що має якусь вагу.
Я не став говорити, що кожен із нас
тримається власних імен і назв,
аби не лишатись на самоті.
Так багато всього в житті —
впертість твоя і присутність твоя.
Мені просто подобається її ім’я.
Не розуміючи літер і слів,
чорних хвиль, вологих полів,
болючих ключиць і повільних вен.
Важливим є кожне з імен,
кожна з вивітрених ночей,
кожна з речей, кожна з речей.
Перші дні листопада…
+ + +