А воно мені:
– Який я тобі пацан?!
Взяв я його за гузир однією рукою, а другою за вухо.
– Та ти, – кажу, – отак на питання старої гвардії відповідаєш? Та ти знаєш, гнидо аліментарна, може я за тебе страждав у революцію. Ех ти, зміна єрундова!
Та керуючою рукою по задниці його, по задниці... Верешить воно, пручається. Пустив я його, а самому досадно: зміни путящої немає!
Зайшов у сельбуд, а там сидить Пріся. Я до неї, як товариш, положив руки на груди й хотів побалакати про внутрішній стан нашої продукції, а вона як заверещить та від мене.
Тоді я їй:
– Ех ти, міщанка, наскрізь прогнивша, може, товариш на політичну тему хотів з тобою побалакати, а ти тікаєш. Міщанка ти!
Вийшов із сельбуду і світ мені немилий.
А тут назустріч суне піп, та в новій рясі. Не витримав я... плюнув на його рясу та голосом, повним пролетарської зневаги:
– Ех ти, опіюм!
А він:
– Ви, товариш Федір Гуска, пообережніш, а то я за таку антирелігійну пропаганду жалітися буду.
А я йому:
– Цить, а то вмреш! За себе не ручаюсь...
І сумно мені, пресумно: опіюм, так би мовити, і той огризається.
Іду повз крамницю, а там очищену виставлено – так я з горя й хильнув. Та й подумати так: ну, не питиму я, не питимеш ти, а там третій пити не схоче. Питаю я тебе, хто ж тоді питиме? А випустили: збиток видимий державі.
Не пригадую я після того нічого – не стільки від горілки, як од горя.
А на другий день на бюро мене.
– А. защо? За віщо?
Федько подивився на мене, шукаючи співчуття,
– Та воно, бач, Федю, не добре таки ти робиш. – промовив я.
Федько враз одсунувся од мене:
– Ах ти, угодоваць! ДА ще товаришом звешся! Зачуха ти, а не товариш!
Я змовчав. Правду кажучи, боявся, щоб мій засадничий товариш Федір Гуска по вуху мене не дзенькнув.
2. Як Федька Гуску в театрі качали
Побачив я Федю і не впізнав – усе наче Федьчине, а лице ні.
Не лице, а розруха 1920 року: потоптане та поковиряне, наче череда по ньому пройшла.
Під лівим оком ліхтар темносиній припаяв хтось, а правого не помітиш – запухло і з бровою зрівнялося.
Губа верхня й на губу не похожа, скоріше на перепічку скидається, що тільки-тільки з сковороди гарячої знята, а нижньої губи не видно – покриває її верхня, наче покришкою.
Що про ніс, так і говорити нічого: та ні ніздрі тобі, ні перенісся – однородна маса та й годі, одно слово – не ніс, а груша бергамотська!
– Федю, – кажу, – це ти?
А він голосом трубним:
– Я! Що, пізнати важко?
– Важко! І хто це тебе так?
– Це мене, – каже Федя, – широкі кола трудящих так спаскудили на культурному фронті. Сідай, – розкажу.
Сіли, розказує Федя:
– Дали мені оце, братишка, на днях ролю грати. Думаю – раз грати, так грати, а роля така: ловить червона армія повстанців у лісі, а в тій армії я червоноармійцем. І от ловимо ми гадів отих, коли це з-за куща як стрельне запроданець капіталу й убиває вроді мене. Я падаю, лежу мертвий, а потім підходять товариші й несуть мене геть.
Вивчив, звичайно, ролю оцю добре й жду вистави.
У неділю грати треба було, а я візьми та й прихворни – морозити стало мене, так я, щоб не підводити товаришів своїх, хильнув трохи й пішов ролю грати.
Став я жду виходу, коли чую:
– Виходьте, стріляйте! – шепоче суфлер.
Як вискочили ми; хотів я стрельнути, коли це – бух! із-за куща. Треба мені падати – і упав я, не стрельнувши.
Упав і лежу, вроді на смерть убитий, а за сценою стрілянина, хлопці кричать – ролі свої грають. І так мені досадно стало: яка ж це, думаю, в чорта роля, коли тебе вбивають, а ти хоч би слово! Та так досадно, що не втерпів я й повернувся де суфлерської будки, а там Сашко сидить – суфлірує. Я йому потихеньку:
– Придумай, Сашко, хоч маленьку репліку, а так – вбили тебе, а ти й лежи, як дурень. Придумай, Саша, нехай я вроді хоч помучусь трохи. А то таке – лежи, мовчи... Хіба це роля?
А він:
– Цить, не ворушись, а то все спортиш.
А я знову прохаю його по-хорошому, а він усе своє:
– Цить, не балакай.
Тут ще досадніше мені стало:
– Чого ти, – кажу, – задаєшся? Чого ти з себе режисера гнеш? Дурень ти, а не суфлер! Давай репліку!
А він аж прискає: .
– Іди ти, – каже, – до чортової матері! Не ворушись!
Ех ти, – думаю, – ще лаяти мене будеш?!
Як підсунусь до нього та як попру йому в будку репліку
матюкальну та другу.
Аж чую – беруть мене за ноги – гульк, хлопці нести мене, як погиблого, збираються.
А я дриґаю ногами, мовляв, не руш мене, а вони беруть, бо з будки Сашко шепоче: