– А тобі не досить?
– Ні, – сказав батько, – хочу вимити з душі цю бридоту.
– Яку це бридоту?
– Ту, що ми її з тобою наковталися.
– Я нічого не навковталася. І тобі нічого себе труїти.
Чув, як мати наливала воду в баняка, як розпалювала в сінях примуса, як той примус зашипів; у шпарку до мене протягувало тютюновим димом; дивно, подумав я, батько палить у хаті, а мати мовчить.
– Накадив повну хату, – сказала, входячи, мати.
– Еге ж, – відозва вся батько. – Треба з себе якось вимити оту бридоту.
Мати промовчала. Потім забряжчав посуд. Булько полилася рідина.
– Коли це тобі тільки поможе, – стримано мовила мати.
– Поможе, – сказав батько.
«Ще одна її поступка», – подумав я, прикипівши до щілини. В неї я не міг бачити ні батька, ані матері, але чув добре. Але вони мовчали.
– Йди сядь біля мене. – нарешті сказав батько.
Продер підлогу стілець: мати, певне, виконала його волю.
– Ну? – сказала. – Від тебе хлівом несе.
– Через це й хочу вимитися. Допоможеш?
Мати мовчала.
– Допоможеш, питаю?
– Тихше ти, – зашипіла мати. – Дитина не спить.
– А може, й спить. Іди подивися.
– Не хочу рипати, – сказала мати.
– Ну, гаразд! Посидь біля мене. – Мир но мовив батько.
– Де ж ти був?
– Де був, там мене нема. Хіба малий не сказав?
– У твого малого допитаєшся. Такий же заклятий, як і ти.
Батько забулькав сміхом.
– Чого смієшся?
– Бо такий заклятий, як і я, – сказав. – Треба, щоб було в ньому щось і від мене.
– У хаті митимешся чи в сінях?
– У сінях, – сказав батько. – Іди стели й приготуй мені свіжу білизну.
Я тихенько відійшов. Розібрався з одежі, заліз у ліжко й намацав під подушкою шоколад. Його я сьогодні їсти не буду, хай лежить собі під головою й мнеться. Ні, я його вийму з–під подушки і потримаю в руках. Підніс плитку до лиця і вдихнув чудовий аромат. Візьму тільки одну дольку, тихенько відламаю, а решту залишу. Я розгортав шоколад під ковдрою, щоб не шаруділа станіоль. Відколов дольку й послав до рота. Батьки щось говорили, але тихо. Це була мирна розмова, і я дозволив собі відколоти ще дольку. Якусь дивну жадобу відчував, перекочуючи шоколад у роті й чекаючи, поки розтане. Тоді потрошку ковтав. Мати встала, бо дернув підлогу стілець, і вийшла в сіни. Незвідь–чому я схвилювався. Відламав не дольку, а пластину і послав до рота. Зараз батько буде митися. Потім вони погасять світло і зачиняться в своїй спальні. Я знаю, що сьогодні буде у тій спальні, і вже зараз мені гірко й терпко на душі. Бо сьогодні я довго не зможу заснути. Бо я тут зачинений від них. А через це самотній. Бо ні він, ні вона вже не потребують мене. Там же, в спальні, вони забудуть про мене остаточно. Знатимуть тільки себе, і яке їм діло, що хтось третій у їхньому домі не спить. Цей, третій, гризе шоколад, але вже не відчуває од того радості. Третій–бо – вигнаний у ніч, на дорогу, освітлену ліхтарями. Третій іде порожньою шосівкою, і тінь його скаче: коли підходить до ліхтаря, відкидається, а коли відходить, витягається вперед. Отже, самотній уже не батько й не мати – я. Не батько спатиме сьогодні під мостом у дірці, а я, не по батькові переїжджатимуть машини, а по мені. Поки що я їм шоколад і простую подумки порожньою дорогою. Ще менший, ніж є, і ще негарніший. В грудях у мене бовтається велике серце, але як тяжко йому в тій ночі не обкипатися лихою гіркотою. Як тяжко йому любити тих, для кого він звідник. Він – похідне їх обох, але їхньої любові в собі не вміщає. Ось чому я самотній і ось чому вийшов на цю дорогу. Знаю: ота тінь, що попереду, – це батько мій, а ота тінь, що позаду, – це матір моя. Часом вони зміщаються і зливаються і міняються місцями – так буде довічно. Адже я тільки тому зміг з'явитися в цьому світі, бо існують у ньому вони. Без їхньої любові не було б і мене, ні мого розтахканого великого серця, яке попереміну обливається гіркотою й любов'ю. Отож я йду, гризу шоколад, і сльози котяться в мене по щоках. Люблю його і жалію її, і молю бога, щоб вони порозумілися. Бо свій мир я зможу віднайти тільки тоді, коли вони знову одне одного полюблять, тоді в нашій хаті поселиться злагода, і всі ми, натягши на плечі шлеї, потягнемо свій дім у нові дні й ночі, в яких не буде ані цих пристрастей, ані болю. Ті дні порожньою вервечкою потягнуться у прірву часу, аж поки знову не пролетить над нашою хатою Перелесник. Поволочить за собою вогняного хвоста, а тиша, здобута нашими стражданнями і нашими стараннями, знову вибухне, як бомба, розкидавши нас урізнобіч. Тоді знову прийде моя пора: мати притулить мене до себе, обіллє слізьми і попросить, щоб я знову став звідником.
Розділ другий