Прийшов до мене Владек Шарий. Люблю дивитися, як він сідає на стільця, трохи недбало закинувши ногу на ногу, люблю бачити його спокійне гарне обличчя – є в нього, попри все, якась непідробна шляхетність. Так повелося, що я став звірником його в інтимних справах, отож він відразу й починає про це балачку.
– Мати моя відновила візити до Мирославиної матері, – каже він.
– А ти?
– Ну, і я теж, тільки з умовою, що вона покине мене сватати, – каже Владек, і усмішка на його вустах трохи сумна, а трохи іронічна.
– І відновилася ваша дружба з Мирославою? – запитую я.
– Важко сказати, – відповідає Владек і задумливо дивиться на мою книжкову шафу. – Щось у наших стосунках порушилося.
– Ясно що, – засміявся я. – У неї є хлопець. Вони листуються, він часто приїжджає додому, і в них усе гаразд.
– Звідки знаєш? – зацікавлюється Владек.
– Приходили до мене в лікарню.
– Цього ти мені не казав.
– А мас воно значення?
– Ні, – відповів Владек. – Тепер, коли ми знову в них буваємо, коли сідаємо разом грати за фортепіано, балакаємо про всілякі дрібниці, я знову заспокоївся.
– Тобто як?
– Не відаю й сам. Я, очевидно, людина сталих звичок. Коли наші візити до Мирослави урвалися, щось мене почало з'їдати, а життя ніби порожнє стало. Відчував, що ніби втратив якусь частину себе, гарну й принадну, тобто почав, як ти кажеш, дисгармонізуватися. А тепер я думаю чудні речі: хіба не можна з дівчиною просто по–людському дружити? Уяви собі, що я її навіть не ревную. Але без цих відвідин, без нашої спільної гри, без отих принагідних балачок, навіть, коли хочеш, без того традиційного нашого чаювання, я й справді дисгармонізуюся. Поясни мені через свою мудрість: може так бути?
– Може, – сказав я. Бо так воно є. Знаєш, мені шкода…
– Шкода чого? – ставить руба брови Владек.
– Шкода, що Мирослава тебе не полюбила.
– О, дякую, – ледь–ледь усміхнувся Владек. Йому здалося, що я сказав комплімент. Але я не казав комплімент, мені й справді було шкода, бо йому потрібна тільки така жінка, як Мирослава. З іншою він пропаде.
– А що у ваших стосунках порушилося? – питаю я.
– Бачиш, – Владек знову дивиться на мою шафу. – Вона мене ніби побоюватися стала. Уникає залишатися сам–на–сам, ми зустрічаємося тільки в присутності дорослих, а це значить, що й балачки наші точаться тільки на загальні теми, а мені, кажу це відверто, бракує з нею отих наших сокровенних бесід.
– Ну, тепер у садку не побесідуєш, – сміюся я, а в душі відчуваю до свого приятеля глибоке співчуття. – Попримерзали б до лавки.
– Ми не тільки бесідували в садку, – звів брови Владек. – Коли негода чи холодно, вона запрошувала мене до своєї кімнати.
– А зараз не запрошує?
– Ні. І мені здається, що причина знову‑таки в моїй матері. Вона вигадує всілякі невинні штучки, щоб ми залишилися на самоті, а Мирослава цього відверто уникає.
– А ти певний, що, коли залишитеся на самоті, вестимеш себе як кавалер?
– Погано ти мене знаєш, – смутно каже Владек. – Я не належу до хамів.