– Ну, це невелике хамство, звіщаю я, – спробувати відвоювати собі дівчину.
– Для мене це – хамство, – каже Владек. – Не дозволив би собі щодо неї жодного негречного жесту.
Це була правда, але чи подобається така гречність дівчатам, подумав я. І де межа між чоловічою інфантильністю і шляхетністю? Але цього казати Владеку не годилося: хай буде так, як він хоче. Раніше, може, я в цьому місці кольнув би приятеля, спробував би його підстьобнути, вразити, щоб він якось активніше, вразливіше реагував на світ, адже любить він таки по–справжньому Мирославу, однак цього року після лікарні я сам став ніби інакший; більше того, починав глибше розуміти приятеля, оцього красунчика, який зовсім не вмів скористатися з переваг своєї зовнішності.
– А як фандолетка? – питаю я.
– Сам собі дивуюся, – каже Владек. – Коли ми покинули відвідувати Мирославу, в мене зовсім пропав до тієї, як ти кажеш, фандолетки інтерес.
– А зараз відновився?
– Ну, щось подібне до цього. Але знову‑таки я не впевнений, що це в мене любов…
Але він був сумний, Владек. Я добре це бачив; може, він щось недоказує? Може, він хоче в такий спосіб охоронити себе від поразки? А може, й справді це щось дивне: його любов до Мирослави якась половинна – без неї світ втрачає для нього принадність, а при ній відчуває приплив енергії, навіть любовної до інших осіб жіночої статі? «Чи може таке бути» – запитую я себе Владековимн словами і відповідаю словами своїми: «Може, бо так воно є!»
І я відчуваю зворушення від того, що він сидить побіч мене, оцей гарний із шляхетними манерами й душею юнак, якого дехто назвав би інфантильним і ніяким – я так його не назву, бо і від нього, попри все, випромінюється оте святе світло, яке хай і тихо, м'яко але ояснюс цей складний, заплутаний і химерний світ…
Прийшли до мене Андрій Андрійович з Оленою Артамонівною, і ще з сіней я почув рокітливий бас:
– А де це той, хто хворіти задумав?
Він уже давно не носив пенсне, скельця його окулярів чіплялися до тоненької металевої смужки, очі дивилися на мене приязно. І я розцвів їм назустріч щирою усмішкою. Цього разу Андрій Андрійович приніс мені пакунок книг, і я знав, що це старі книги.
– Це для того, щоб не вішав носа і не нудьгував, – пророкотів соковитий бас.
Андрій Андрійович останніми роками, як я вже казав, постарів, волосся й вуса стали майже білі, але найбільша його драма в тому, що через артрит змушений був покинути грати. Про це він мені сповістив ще коли навідував мене у лікарні і вперше його бас звучав печально.
При цих гостях мати відразу ж заметушилася й побігла ставити чай, Олена Артамонівна детально розпиталася про моє здоров’я, а тоді пішла погомоніти з матір'ю, а Андрій Андрійович весь той час мовчки сидів на стільці й позирав на зачохлену бандуру, яка стояла в кутку.
– Жаль, – сказав він, коли Олена Артамонівна вийшла, – замовкла моя голубка, та й ваша мовчить… Давай–но я її хоч настрою…
Вийняв з бічної кишені ключа, розчохлив інструмент і почав накручувати гвинти, торкаючись пучками струн.
– Старість не радість, сказав він, – а болячка – забирачка, не дачка. Але хто говорить про сумне, того біда не мине. Послухай–но, поки жінок нема, кілька анекдотів…
Анекдоти були смішні, але й справді не для жіночих вух. Ми сміялися, а найбільше сам оповідач, задоволено рокочучи басом.
– Знаєте, яка в мене мрія. Андрію Андрійовичу, – мовив я – Коли вилізу з цього клятого ліжка, куплю собі магнітофона.
– А це для чого? – здивувався співрозмовник.
– Для того, щоб записати ваші пісні, сказав я. – Бо ви самі не зберетеся цього зробити.
– Списуєш мене на смітник? – підняв брову Андрій Андрійович.
– Ні, хочу записати, – сказав я.
– А що ж, дотепно. Боюся, не зіграю вже так, як умів.
Зіграєте, як зумієте. Для мене, коли не вийде, проспіваєте їх без супроводу
– Без приграшу пісня все одно, що хліб без сала, – сказав Андрій Андрійович.
– Хлібом наїсися, а без хліба сало дурне, – мовив я йому в тон.
– Що ж, і це правда. Був у мене один учень дивовижний учень. Це твій батько. Його б ми записали! – сказав Андрій Андрійович.
– Його вже не запишеш. А вас обов'язково запишу. Оце б мені тільки з цього клятого ліжка вилізти.
– Вилізеш, – сказав, пробігаючи пальцями по струнах Андрій Андрійович. – Не бери тільки лихого до голови.
Прийшли жінки, наповнили кімнату гамором, потягли стола до мого ліжка, задзеленчали чашки з ложечками. Завітав до кімнати й вітчим, якийсь трохи зляканий із смішно прилизаним чубом, навіть його смоляні очі не палали, а були ніби пригашені. Притяг із собою стільця і скромно сів до столу.
– Ви тут, у цьому обійсті такий лад навели, – сказала Олена Артамонівна, – не начудуєшся. От би ти повчився, – кинула вона чоловіку.