Вітчим ледь–ледь запишався, очі його антрацитно спалахнули, але миттю погасли, він знову сидів зніяковілий зі своїм смішно пригладженим чубом. Андрій Андрійович глянув на свої руки і зітхнув.
– Я вже цього, Оленко, не навчуся, – сказав. – Коли я вже від своєї другої жінки відмовляюся, то де вже мені до паркану чи дверей.
Вітчим здивовано зирнув на Андрія Андрійовича.
– Еге ж, чоловіче. – підморгнув йому той. – Мав я не одну жінку, а дві, й не дивуйтеся. Одна, правда, дуже до плачів охоча була, але не менше любенька, як та, котра тільки бурчить.
– Це вони про бандуру свою говорять, – зважила за потрібне пояснити моя мати, бо у вітчима з гумором було не все гаразд.
Вій спробував усміхнутися, але знову застиг, зніяковілий, а коли брав подану йому чашку з чаєм, тримав її обома руками, ніби боявся, що вона з його грубих рук випорсне.
Я тим часом гортав книги. Чудові книги, які пахли старим папером, надруковані химерними шрифтами: етимологічним правописом, ярижкою, правописом наукового товариства імені Шевченка з «І» на місці «і» – через ці книги я наново пізнавав дивний феномен української літератури. Дивний тим, що це була література, яка ніби соромилася своєї величі і ховала свої шедеври у старих виданнях, а на вічі виставляла щось коли не пересічне, то не таке привабливе. Скільки я знайшов у тих старих виданнях чудових творів, які до сучасного читача й досі не дійшли.
– Годі тобі возитися з тими книжками, – сказала мати. – Сідай до чаю.
Я зітхнув і взяв до рук філіжанку. Це був новий, недавно куплений, хоч і дешевий сервіз, і мати ним пишалася. Принаймні мала що поставити на стіл при гостях, і вже це складало їй немалу приємність.
Андрій Андрійович знову почав сипати жартами, сміявся розкотистим басом, але я помітив, що філіжанка в його руках тремтить. Він намагався пригасити цей трем, але від того руки тремтіли ще більше і, хоч не було в нас у хаті гаряче, я побачив, що на лобі в нього виступили краплі поту…
Приходить до мене Таня. В неї мета конкретна: приносить мені інститутські новини. Ми розмовляємо про навчання, курсове життя, а часом про книги. Інколи вона переповідає мені кіно, яке їй сподобалося. Ніколи не розпитує вона в мене, як я себе почуваю, очевидно, з делікатності; я дивлюся на її негарне лице, слухаю теплий і тихий голос, дивлюся на її руки, сухі, довгопалі і аж трохи синюваті, і думаю про те, що Владек якоюсь мірою має рацію: біля жінки не обов'язково закипати полум'ям, біля неї можна відчувати тишу й умиротворення.
Я думаю, що полум'ям закипають здебільшого ті, котрі таємно переконані, що цієї жінки їм ніколи не здобути; любовне ж полум’я – це ніби відчай закоханого, даремна спроба викресати відгук і в її серці, тобто цей вогонь палає тільки тоді, коли коханню ставляться перешкоди. Коли ж перешкоди усуваються, полум'я гасне; натомість приходить спокійний і теплий будень, в якому людина має дбати лише про одне: аби тепло, яке вона бере від близького собі і яке віддає навзаєм, не зникло, тобто щоб не перестав жевріти жар, залишивши після себе тільки попіл.
Ні, з Танею не поведеш інтелектуальної балачки, нею не будеш марити, прокинувшись серед ночі, але коли тебе притисне біда, вона відразу ж це почує, прийде й сяде біля тебе, спокійна, врівноважена, не демонструючи свого співчуття, а віддаючи його так просто, ніби це щось звичайне, конечне, а інакше й бути не може. Вона не трепетатиме й не палатиме в твоїх обіймах, але й не відштовхне тебе, вона не обцілує тебе з жаром, але вуста свої тобі подасть, бо має природжену покірність перед житейськими необхідностями. Уладжуватиме спільне гніздо, плекатиме в ньому свій лад, відвівши належне місце й тобі, а коли той лад порушуватиметься, сердитиметься й бурчатиме, але без злості й заїлості, бо розуміє чи, власне, відчуває, що злість та заїлість – це теж щось супротивне тому ладу, задля якого вона й живе. Не ганятиметься за ганчірками, а вдагятиметься скромно й пристойно, а всі речі в її домі наберуть того‑таки скромного й пристойного вигляду. Мені здасться, що саме вона могла б стати доброю й достойною парою Владеку Шарому, і я їх, може б, і звів у цьому світі, коли б не фатальна врода мого приятеля. Таня, може, і здатна захоплюватися вродою й силою, як колись короткочасно захопилася нашим однокурсником Забродою, але це її почуття платонічне, як любов до кіноактора, якого вона бачить віддалік, якого обожнюватиме, але до якого ніколи не наблизиться. Коли б я звів її з Владеком Шарим, її спокій і урівноваженість порушилися б – тоді б вона стала дразлива й нервова, а може, й ревнива. Отож я дивлюся на спокійне лице своєї однокурсниці і думаю: коли в нього отак пильно вдивлятися, воно починає ставати не таке вже й негарне; воно навіть вабити починає. Годі мені приходить у голову: а що, коли я візьму оту суху синювату руку й тихо погладжу?