— А пані не могла запротестувати проти цього?
— Він саме цього дуже прагнув. Він навіть школи кинув. Сказав, що школа йому хліба не дасть. Кожен раз, коли він мав падіння, я забороняла йому їздити далі, а він мене не це відповідав: “Маєте, мамо, дочок, їх і доглядайте”. З ним змалку щось таке неприємне відбувалося. Покусала його собака, потім кінь ногою копнув, потім впав до силосної ями. Якісь він був невезучий. Але нічого не боявся.
Після тієї страшної аварії в Грудзьондзі і тривалого лікування, Роберт переїхав до Вроцлава та підписав контракт з місцевим клубом, однією з найсильніших польських команд останніх років.
— Але краще за все йому їздилося в Швеції, - каже його дружина. — Якщо в нього не виходив якісь заїзд, то там його хлопали по плечу, казали, що все нормально, вийде наступного разу, попереджали, щоб зайвий раз не ризикував, а в Польщі все навпаки, “Повинен їхати, повинен бути першим” і це говориться в той момент, коли він одягає шолом і готується виїжджати на старт.
— Син мене казав, що коли їхав до Швеції, то, ніби, з серця спадав великий камінь, — каже батько Рафала Курманського. — Шведи трактують спідвей, як забаву, а для нас то битва гладіаторів. Достатньо один раз проїхати гірше ніж звичайно, і одразу до тебе підходить або вболівальник, або якісь клубний діяч і запитує: “За скільки продав гонку?”. Рафал навіть серйозно замислювався про те, щоб відмовитися від виступів в Польщі і їздити тільки в Швеції. Але боявся, що тоді він ніколи не зможе повернутися до Зеленої Гури. Був тут один такий гонщик, який зрадив місцевий клуб, а потім ніяк не міг повернутися в рідне місто, бо вболівальники на кожному кроці, як тільки його зустрічали, штовхали його, плювали в нього, погрожували фізичної розправою.
— Лукашові не йшло в польській лізі в першу чергу через несамовиту напругу зі сторони клубних діячів, — каже Адам Романек, батько гонщика. — В Англії такого не було ніколи, навіть коли син фінішував останнім. А в нас в Польщі гонщик, немов, весь час стартує з ножем, який представлений до горлянки. У нас усі “хворіють” на перемогу будь-якою ціною.
Ярослав Сівек вже шість років є директором та президентом клубу першої польської ліги з Любліна, до якого Роберт Дадос повернувся за кілька днів перед своєю смертю. Цей рік вважає найгіршим за часів свого керування.
— Тиск створюються через гроші, - каже п Сівек. — Гонщики усе, що можна, усе програли. Більшість вболівальників перестали приходити на стадіон на домашні зустрічі, і їх можна зрозуміти, бо на що дивитися, якщо кожну наступну зустріч команда програє з ще більш ганебним рахунком. А як немає вболівальників на трибунах, то немає і виручки від білетів. Спонсори теж втекли, бо навіщо їм реклама на порожньому стадіоні. І виходить, що після кожної гонки клуб і я особисто у великому мінусі.
— Залишається пану йти до гонщика і примушувати його братися за роботу, як слід
— Я так і роблю. Працюю несамовито, тому що дуже люблю спідвей, вкладаю в нього свої кошти, а вболівальники при кожній нагоді обливають мене брудом і кажуть, що я не вмію керувати. Вболівальники не приходять, гонщики нормально не їздять, а я мушу їм платити гроші! А де мені їх взяти, з яких доходів?
Гонщики кожного року підписують контракти, в яких вказується скільки має бути заплачено йому грошей за один здобутий пункт. В кожній зустрічі гонщик може виступити в п’яти заїздах і здобути в кожному з них три пункти за перемогу, або два за друге місце, або одне за третє, або нічого за останнє четверте місце.
Клуб Ярослава Сівека з Любліна платить гонщику за один пункт від 80 доларів для юніорів з-за кордону (місцеві польські юніори за такі гроші їздити не бажають) до 400 доларів для найсильніших гонщиків. В Екстралізі в середньому платять від 160 до 530 доларів за пункт, а “зірки” отримують за гонку від 5 до 13 тисяч доларів без огляду на кількість здобутих пунктів.
— В минулому сезоні два лідера мого клубу дуже мене підвели, фактично своїми низькими результати, вони “топили” увесь колектив, — продовжує свою розповідь п. Сівек. — Ми програвали гонку за гонкою, клуб був фактично зруйнований, тому що глядачі перестали ходити на стадіон, але в цей час два інших гонщика набрали оптимальну форму, почали набирати пункти і після кожної гонки виставляти мені рахунки на 4000 доларів. З чого я їм мав платити? Прийняв рішення зняти команду з чемпіонату, то вболівальники пообіцяли мене вбити, погрожували моїй родині. Пообіцяв платити, але тільки 80 процентів від сум, які були обумовлені в контрактах, тоді ці два гонщики подали на клуб до суду. Скарбник клубу дуже дивується, коли я виплачую кошти гонщикам зі свої кишені, але інакше я не можу, тому що як член правління клубу відповідаю за команду своїм приватним маєтком. Я стільки позичив грошей, що до цих пір не можу віддати 10 тисяч доларів своїм кредиторам. Моя дружина ненавидить спідвей, “Тигоднік Жужльовий” (популярний в Польщі журнал про спідвей) не бере в руки. Один раз вирішила прочитати, і на моє нещастя потрапила на статтю, в який автор розповідав скільки директор клубу Сівек, тобто я, потратив грошей на свій клуб. Подала на розлучення…