– Так, – підтвердив Клерфе. – Це вже не тільки тут таке.
Хлопець похитав головою.
– Люди не мають більше жодної поваги до смерті, каже мій батько. То провина двох світових воєн, надто багато людей втратило тоді життя. Та й відразу мільйони. Мій батько каже, що тому пропав його фах. Тепер навіть родини із заморських країн просять спалювати трупи своїх померлих, а урни з попелом посилають до Південної Америки літаками.
– Без конвоїрів?
– Без конвоїрів, пане.
Дим із крематорію припинив снувати. Клерфе витяг пачку цигарок і підсунув балакучому підліткові.
– Якби ви бачили сигари, які привозив мій батько, – сказав той, беручи цигарки і приглядаючись. – «Гавани», пане, найкращі у світі. Цілі ящики! Йому шкода було їх для себе, просто щоб викурити самому, тож він завжди продавав тутешнім власникам готелю.
– Чим займається тепер ваш батько?
– Тепер ми тут маємо квітникарню. – Хлопець кивнув на крамницю, перед якою вони стояли. – Майте на увазі, що ми, пане, дешевші, ніж ці шкуродери в селі. І в нас часом є прекрасні речі. Саме сьогодні вранці прийшов свіжий товар. Нічого не потребуєте?
Клерфе подумав хвильку. Квіти? Чом би й ні? Міг би їх послати до санаторію бунтівливій молодій бельгійці. Це підняло б її дух. А якщо дізнається її приятель, цей гоноровий росіянин, то навіть ще краще.
Зайшов до крамниці. Пролунав пронизливий звук дзвінка. З-за штори вигулькнув чоловік, схожий водночас на офіціанта й паламаря. Він мав на собі темний костюм і був дуже низьким на зріст. Клерфе приглядався до нього з цікавістю. Він уявляв його неабияким здорованем, хоча за хвилю усвідомив, що той не мусив сам волочити труни.
Крамниця виглядала вбого, а квіти були пересічними, за винятком кількох справді прекрасних, що геть не пасували до цього приміщення. Клерфе задивився на вазон із білим бузком і довгу гілку білих орхідей.
– Свіжісінькі! – сказав малий чоловік. – Привезли сьогодні. Ця орхідея – винятковий екземпляр. Протримається щонайменше тиждень. Дуже рідкісний різновид.
– Ви знаєтесь на орхідеях?
– Так, пане. Я бачив багато видів. Також за кордоном.
«У Південній Америці, – подумав Клерфе. – Може, після доправляння трун брав участь у невеликій експедиції в джунглі, щоб пізніше мати що розповідати дітям і онукам».
– Запакуйте її, будь ласка, – сказав він, витягнувши з кишені чорну оксамитну рукавичку Ліліан. – І прошу докласти це. Чи маєте конверт і картку паперу?
До села Клерфе повернувся пішки. Дорогою йому здавалося, що він і далі відчуває бридкий солодкуватий дим із крематорію. Знав, що це неможливо, фен прибивав дим до землі, а Клерфе був уже задалеко, аби відчувати що-небудь. Залишився тільки спогад про печі, в яких вогонь горів день і ніч неподалік концтабору. Печі, які хотілося забути. Він зайшов до придорожнього шинку.
– Подвійну вишнівку, будь ласка.
– Краще візьміть сливовицю, – порадив шинкар. – Ми маємо чудову. Вишнівка надто банальна.
– А сливовиця – ні?
– Менше знана й не експортована. Спробуйте.
– Добре. Тоді прошу подвійну.
Шинкар наповнив келишок ущерть. Клерфе випив залпом.
– Хвацько, – сказав шинкар. – Але чи відчули ви смак таким чином?
– Я не хотів нічого смакувати, я хотів лише виполоскати деякий присмак. Налийте ще одну, цього разу я розсмакую.
– Тоді я собі теж наллю, – мовив шинкар. – Пиття – то заразлива хвороба.
– І в шинкарів?
– Шинкар я тільки наполовину, а наполовину митець. То одна з небагатьох речей у наш час, коли можна випити без особливого ризику. Пейзажі не стріляють. Салют!
Відтак Клерфе пішов до гаража, щоб зазирнути до «Джузеппе». Авто стояло доволі далеко, у глибині великого похмурого приміщення. Клерфе зупинився біля входу. У півтемряві спостеріг когось за кермом.
– Ваші учні бавляться тут в автогонщиків? – запитав він у власника гаража, який його супроводжував.
– То ніякий не учень. Каже, що він ваш приятель.
Клерфе придивився й упізнав Ґольманна.
– Чи то неправда? – запитав власник.
– Навпаки – найчистіша правда. Він довго вже тут?
– Недовго. Може, п’ять хвилин.
– Уперше?
– Ні, був уже сьогодні вранці, але заходив тільки на хвильку.
Ґольманн сидів за кермом «Джузеппе» спиною до Клерфе. Не було сумніву, що у своїй уяві він бере участь у перегонах, бо час від часу чувся тихий тріск, коли він перемикав швидкість. Клерфе подумав хвилю, потім кивнув власникові гаража і вийшов.