– Чи не хочете ви навчитися грати в шахи? – поцікавився він у Ліліан, яка принесла йому останній хід Крокодилиці. – Я можу швидко вас навчити.
Ліліан побачила страх у голубих очах. Старий думав, що Реньє незабаром помре, якщо грає так погано, і боявся знову залишитися без партнера. Тому запитував кожного, хто його провідував.
– Можна швидко навчитися. Я покажу вам усі штучки. Я грав із самим Ласкером.
– Я не маю до цього ні таланту, ні терпіння.
– Кожен має талант. А терпіння також придасться, коли не можна вночі заснути. Бо що іншого робити? Молитися? То не помагає. Я атеїст. Філософія також не помагає. Детективні романи – тільки ненадовго. Я пробував усе, моя пані. Усього лише дві речі помагають. Одна з них та, що біля тебе хтось є, тому я одружився. Але моя дружина давно не живе.
– А та друга річ?
– Розв’язування шахових завдань. Це таке віддалене від усього, що людське – од невпевненості і страху – таке абстрактне й дуже заспокоює. Це світ, якому не відомі ані паніка, ані смерть. І це помагає. Принаймні на одну ніч – а більше нам і не треба, правда? Тільки б пережити до наступного ранку.
– Так. Більше тут нічого не хочеться.
У вікні покою, розташованого на найвищому поверсі, не видно було нічого, крім хмар і засніжених верхівок гір. Хмари цього пополудня були жовті, золоті та неспокійні.
– Я мушу вас навчити, – сказав Ріхтер. – Можемо почати відразу.
Виразні очі в черепі живого трупа зблиснули. Він прагнув товариства, а не шахових розв’язок. Прагнув когось, хто міг бути при ньому, коли двері несподівано відчиняться і не увійде ніхто крім безголосого вітру, під подихом якого кров вирветься з горла й наповнить легені, спричиняючи задуху.
– Як довго ви тут? – поцікавилася вона.
– Двадцять років. Усе життя, правда?
– Так, усе життя.
Усе життя, але що за життя! Кожен день був такий самий, як і наступний, закостенілий у безмежній рутині, день по дню, а в решті року дні зливалися між собою в один довжелезний день, бо настільки сильно вони були схожі, і так само зливалися між собою роки, мовби вони були одним суцільним роком, бо й вони нічим між собою не відрізнялися. «Ні, – думала Ліліан, – тільки не так! Я не хочу так закінчити! Не так!»
– Ми почнемо сьогодні? – запитав Ріхтер.
Ліліан похитала головою.
– Нема сенсу. Я не лишуся тут надовго.
– Ви їдете в долину? – прохрипів Ріхтер.
– Так. За кілька днів.
«Що я вибовкую? – подумала раптом вона. – Адже це неправда». Але слова відлунювали в її голові, мовби не хотіли, щоб їх забули. Ліліан у замішанні підвелася зі стільця.
– Ви вже вилікувалися?
У захриплому голосі залунала така претензія, ніби Ліліан зрадила його довіру.
– Я не виїжджаю надовго, – додала поспішно. – Тільки на короткий час. Я повернуся.
– Усі повертаються, – прохрипів Ріхтер заспокоєно. – Усі.
– Я маю передати ваш хід Реньє?
– Нема сенсу. – Ріхтер перекинув фігури на шахівниці. – Це вже, власне, мат. Передайте йому, що ми мусимо почати нову партію.
– Добре. Почати нову партію. Так.
Тривога її не відпускала. Пополудні їй вдалося переконати молоду асистентку в процедурному покої, щоб та показала останні рентгенівські знімки. Медсестра вважала, що Ліліан нічого в цьому не тямить, і принесла кліше.
– Я можу його затримати на хвильку? – запитала Ліліан.
Медсестра завагалася.
– Це всупереч правилам. Уже те, що я взагалі вам це показую, порушення.
– Професор майже завжди сам мені показує знімки й пояснює. А цього разу забув. – Ліліан підійшла до шафи й витягнула з неї сукню. – Це сукня, яку я вам недавно пообіцяла. Тепер можете її забрати.
Медсестра зарум’яніла.
– Жовта сукня? Ви справді казали це серйозно?
– Чом би й ні? Мені вже не пасує. Я схудла, щоб її носити.
– Ви ще могли б віддати її звузити.
Ліліан похитала головою.
– Прошу її забрати.
Медсестра взяла сукню, наче та була зі скла, і приклала до тіла.