– Шубліґи – це жирні сільські ковбаски, – пояснив Клерфе. – Чудові, але, може, вам не сподобаються.
– Я люблю все, – промовила Ліліан. – Тут, унизу, я люблю все!
Клерфе поглянув на неї в задумі.
– Боюся, що це правда.
– Чому ви цього боїтеся?
– Нема нічого небезпечнішого за жінку, яка все любить, – розсміявся він. – Як зробити так, щоб вона любила тільки одного?
– Просто нічого в цьому напрямку не робити.
– Теж правда.
Офіціантка принесла біле вино. Налила його в келихи. Потім підняла свою чарку зі сливовицею.
– На здоров’я!
Випили. Клерфе роззирнувся по вбогому готеликові.
– Це ще не Париж, – сказав він із посмішкою.
– Але ж ні! – заперечила Ліліан. – Це перше передмістя Парижа. Париж починається вже тут.
До Ґошенена світили зірки й була світла ніч. Клерфе завантажив «Джузеппе» на одну з товарних платформ, які стояли біля перону. Крім них тунелем їхали ще два лімузини й червоне спортивне авто.
– Хочете залишитися в машині чи поїдемо у вагоні?
– Ми не дуже забруднимося, якщо залишимося тут?
– Ні. Це електровоз. І дах спускається.
Залізничник підклав під колеса гальмівні колодки. Інші водії теж залишилися у своїх автах. В обох лімузинах горіло верхнє світло. Вагони зчепили, і потяг в’їхав у тунель Святого Ґотарда.
Стіни в тунелі були мокрі. З боків миготіли вогники сигналізації. За кілька хвилин Ліліан почало здаватися, що вона в шахті й опускається в глиб землі. Повітря стало важким і застояним. Стукіт коліс відбивався від стін луною. Освітлені лімузини, що гойдалися перед очима Ліліан, здавалися їй вагонетками на шляху в Аїд.
– Чи це колись закінчиться? – скрикнула вона.
– Ще чверть години. – Клерфе подав плескату флягу, яку наповнив у готелику. – Варто призвичаїтися до тунелів, бо, судячи з того, що я чув і бачив, незабаром усі ми житимемо в схожих умовах, у бомбосховищах і підземних містах.
– Де ми виїдемо з тунелю?
– Поблизу Айроло. Там уже Південь.
Ліліан боялася цього першого вечора. Думала, що спогади й туга виповзуть до неї з темряви, як пацюки. Тим часом гучний переїзд кам’яним черевом землі витісняв будь-яку думку. Глибоко укорінений страх бути похованим, який властивий кожній істоті, що живе на поверхні землі, а не в її нутрі, наповнював її таким нетерплячим очікуванням появи світла й неба, що на інші почуття не було вже місця. «Усе дуже швидко міняється, – думала вона. – Лише кілька годин тому я була високо в горах і мріяла спуститися вниз, а тепер я мчу під землею і мрію знову піднятися нагору».
З одного лімузина вилетів шматок паперу й ударився об вітрове скло їхнього авта.
– Є люди, які завжди і всюди мусять жвакуляти, – зауважив Клерфе. – Навіть у пекло вони прихоплять із собою канапки.
Він висунув руку й відліпив папір від скла. З вікна лімузина випурхнув другий шматок паперу. Ліліан розсміялася. Потім пролетіла куля, яка задудніла об раму їхнього вікна.
– Булка, – сказав Клерфе. – Панство в авті перед нами їсть саму ковбасу, без хліба. Міщанська столиця пекла в череві землі.
Ліліан усілася зручніше. Здавалося, тунель знімав з неї усе, що налипло на неї у колишньому житті, наче гострі щітки гуркоту здирали з Ліліан минуле. Стара планета, на якій розташувався санаторій, залишилася назавжди позаду, повернутися назад було неможливо, як неможливо двічі перебрести Стікс. Вона з’явиться тепер на новій планеті, викинута з надр Землі, долаючи падіння, в нестримному русі вперед, з однією лише думкою в голові: вирватися і жити. Вона почувалася так, ніби в останню мить вирвалася з вузької, довгої могили, стіни якої обвалилися позад неї, і втікала вперед, до світла, яке несміливо ряхтіло, але блискавично наближалося до неї і врешті розсіяло темряву.
Підземний гуркіт перейшов у звичний стукіт, а потім замовк. Потяг стояв у м’якому шумі сірості, золота й лагідного повітря. Після зимного, мертвого повітря, що било від склепіння тунелю, то було повітря життя. За хвилю Ліліан зрозуміла, що падає дощ. Вслухалася у відголос крапель, що легенько барабанили об дах, вдихала м’яке повітря і виставила руку у вікно. Вона врятована. Переправилась через Стікс і врятована.