– Ти така сама, як твій батько. – Старий був щиро наляканий. – Така сама! Ти могла б зараз жити без турбот, коли б не його вічні фантазії.
– Стрийку Ґастоне, кажуть, у наш час можна покінчити з грошима двома способами. Один із них – заощаджувати, а потім втратити їх під час інфляції, інший – витратити їх. А тепер скажи мені, як тобі ведеться.
Ґастон нервово махнув рукою.
– Сама бачиш. Мені важко. Такі часи! Я бідний.
Ліліан роззирнулася. Вона побачила красиві старовинні меблі, фотелі в чохлах, кришталеву люстру, перев’язану марлею, кілька добрих картин.
– Ти завжди був скупий, стрийку Ґастоне. Ти й зараз такий?
Якийсь час він розглядав її своїми темними пташиними очками.
– Хочеш жити тут? Але ж у мене обмаль місця.
– Місця у тебе досить, але я не хочу жити тут. Скільки тобі, власне кажучи, років? Здається, ти на двадцять років старший за батька?
Старий, вочевидь, був збитий з пантелику.
– Ти ж знаєш. То навіщо запитувати?
– А ти не боїшся смерті?
Ґастон помовчав з хвилину, після чого тихо сказав:
– У тебе жахливі манери.
– Ти маєш рацію. Мені не варто було тебе запитувати про це.
– Я почуваюся цілком пристойно. Якщо ти розраховуєш скоро отримати спадок, то тебе чекає розчарування.
Ліліан подивилася на скривдженого старого марабу.
– Ні, не розраховую. Я живу в готелі й ніколи не буду для тебе тягарем.
– У якому готелі? – квапливо запитав Ґастон.
– У «Біссон».
– Слава Богу! Я б не здивувався, якби ти оселилася в «Ріц».
– Я також, – сказала Ліліан.
Трохи згодом по неї зайшов Клерфе. Вони поїхали в ресторан «Ґран Вефур».
– Як відбулася твоя перша зустріч із тутешнім світом? – запитав він.
– У мене таке відчуття, ніби я опинилася серед людей, які збираються жити вічно. У будь-якому разі вони так поводяться. Вони так перейнялися грошима, що забули про життя.
Клерфе розсміявся.
– А під час війни всі присягалися, що більше не повторять цієї помилки, якщо виживуть. Але людина швидко все забуває.
– І ти теж усе забув? – запитала Ліліан.
– Намагався щосили. Але мені не зовсім вдалося.
– Може, я кохаю тебе саме тому?
– Ти мене не кохаєш. Якби ти мене кохала, то не вживала б цього слова так легковажно. І не говорила б мені цього.
– Я кохаю тебе тому, що ти не думаєш про майбутнє?
– Тоді ти мусила б кохати кожного чоловіка в санаторії. Ми будемо їсти морські язики зі смаженим мигдалем і запивати їх молодим монтраше.
– Тоді чому я тебе кохаю?
– Тому, що я з тобою. І тому, що ти любиш життя. А я для тебе безіменна частка життя. Це небезпечно.
– Для кого?
– Для того, хто безіменний. Його в будь-який час можна замінити.
– Мене теж, – сказала Ліліан. – Мене також, Клерфе.
– У цьому я не зовсім упевнений. Розумна людина на моєму місці втекла б якнайскоріше.
– Ти не настільки захоплений.
– Завтра я від’їжджаю.
– Куди? – запитала Ліліан, не повіривши йому.
– Далеко. Мушу їхати до Рима.
– А я – до Баленсіаґи. Купити сукні. Це ще далі, ніж Рим.
– Я дійсно від’їжджаю. Необхідно потурбуватися про новий контракт.
– Добре, – мовила Ліліан. – Отже, у мене буде час кинутися в авантюру з модними кравцями. Стрийко Ґастон із задоволенням віддав би мене під опіку або видав заміж.
Клерфе подивився на неї.
– Він хоче знову ув’язнити тебе, хоча ти ще не встигла дізнатися, що таке свобода?
– А що таке свобода?
Клерфе посміхнувся.
– Я теж не знаю. Знаю тільки одне: свобода – це не безвідповідальність і не життя без мети. Легше зрозуміти, якою вона не буває, аніж якою вона є.
– Коли ти повернешся? – запитала Ліліан.
– За кілька днів.
– Ти маєш коханку в Римі?
– Авжеж.
– Так я й думала.
– Чому?
– Було б дивно, якби ти жив сам. Я також не жила сама, коли ти з’явився.
– А тепер?
– Тепер, – сказала Ліліан, – я тут надто п’яна сама собою, щоб могла над цим замислюватись.
Наступного дня Ліліан поїхала до Баленсіаґи. Крім спортивного одягу, в неї було небагато вбрань. Деякі пошиті були ще за воєнною модою, інші зосталися після матері, перероблені дешевою кравчинею.
Ліліан уважно обстежувала жінок, що сиділи біля неї. Вивчала їхнє вбрання і шукала в їхніх обличчях того самого очікування, яке було в ній. І не знаходила його. Бачила натомість підстаркуватих надутих папуг, які були понад міру напомаджені й очима, всіяними зморшками, без повік, дивилися на молодших жінок, а також – молодиць із крихкою елегантністю, яких скептичні погляди не виражали нічого, окрім незрозумілого зачарування тим, що вони просто живуть. Між ними сиділа гарненька зграйка американок, балакучих, щебетливих і геть наївних. Тільки де-не-де в збудженій порожнечі, наче лагідний вогник, що вже пригасає, але все ще спалахує серед темряви, майнуло обличчя не першої молодості, що має в собі якусь магічну силу, без паніки, зате з рідкісним чаром, інколи властивим старінню, який не іржа, а як патина на шляхетному посуді вивищує його красу.