Вона йшла спокійно поруч. «Що зі мною робиться? – думав він. – Я розгублений і злий на неї та на Лідію Мореллі, а тим часом єдина особа, на яку я повинен злитися, – це я сам».
Вони зупинилися біля авта. У цей момент у дверях ресторану з’явилася Лідія зі своїм супутником. Вона думала вдруге зігнорувати Клерфе, але її цікавість перемогла. Крім того, вона зі своїм товаришем мусили почекати, поки паркувальник виведе авто Клерфе з вузенького паркінгу, щоб дістатися до свого. Лідія з вишуканою фамільярністю привіталася з Клерфе і представила свого товариша. Спритність, з якою вона взялася з’ясовувати, ким є Ліліан і звідки походить, була вражаюча. Клерфе думав, що треба спробувати захистити Ліліан, але незабаром з’ясувалося, що в цьому нема потреби. У той час, як обидва паркувальники, перегукуючись, пересували машини туди й назад, затримуючи рух, а він із товаришем Лідії розмовляли про авта, між жінками зав’язалася невинна на перший погляд розмова, в якій атаки й демонстрації були сповнені вбивчої чемності. Лідія Мореллі перемогла б напевно в цьому нерівному поєдинку – вона була старша за Ліліан, а крім того, набагато спритніша й підступніша – але, здавалося, її удари потрапляли у вату. Ліліан ставилася до неї з такою обеззброювальною наївністю і такою образливою пошаною, що уся тактика її суперниці виявилася марною. Лідія була показала себе як невpастенічка й тим самим наполовину вже програла. Навіть її товариш зауважив, що з двох жінок вона була найбільш меркантильною. Та й старшою.
– Ваше авто, пане, – сповістив паркувальник Клерфе.
Клерфе виїхав з вулички і повернув у найближчий провулок.
– То був вищий клас, – сказав він Ліліан. – Вона не знає, ким ти є, звідки походиш і де живеш.
– Якщо захоче, завтра може дізнатися, – відказала спокійно Ліліан.
– У кого? У мене?
– У мого кравця. Вона впізнала, з якої майстерні походить моя сукня.
– І тобі байдуже?
– Ще й як! – сказала і глибоко вдихнула нічне повітря. – Проїдьмо площею Згоди. Сьогодні неділя, фонтани будуть підсвічені.
– У мене враження, що тобі все байдуже, чи ні? – поцікавився Клерфе.
Вона обернулася до нього, усміхнувшись.
– У певному, дуже особливому сенсі – так.
– Саме так я й думав. Що з тобою сталося?
«Я знаю, що помру, – думала вона, відчуваючи, як світло ліхтаря ковзає її обличчям. – І знаю це краще за тебе, ось у чому вся справа, ось чому те, що здається тобі просто хаотичним нагромадженням звуків, для мене і плач, і крик, і тріумф, ось чому те, що для тебе є повсякденним, я сприймаю як щастя, як дар долі».
– Поглянь, фонтани! – сказала вона.
Він повільно об’їхав майдан. Під срібно-сірим паризьким небом піднімалися блискучі промені, взаємно перепліталися і, мов закохані, кидалися в обійми. Фонтани шуміли, обеліск стояв освітлений тисячолітнім блиском свого існування, наче вертикальна, світла вісь серед непостійності фонтанів, які струменіли в небо й завмирали, долаючи земне тяжіння лише на мить, а потім, упокорені, знову прямували вниз, наспівуючи найдавнішу колискову на світі – монотонний гімн води, гімн про вічне відродження матерії і вічне знищення особистості.
– Яка краса! – захопилась Ліліан.
– Так, – кивнув Клерфе. – Тут стояла гільйотина. По той бік майдану стяли Марію-Антуанетту. Тепер тут струменіють фонтани.
– Їдьмо ще в Рон-Пуен, – сказала Ліліан. – Там теж є фонтани.
Клерфе мовчки їхав Єлисейськими полями. На Рон-Пуен вони почули той самий гімн спіненої води. Але тут навколо фонтанів виріс мініатюрний гай жовтих тюльпанів, які, наче виструнчені прусські солдати під час муштри, нащетинилися лісом багнетів.
– І все це тобі теж байдуже? – запитав він.
Ліліан на хвильку зосередилась. Повільно відірвала погляд від плюскоту й ночі. «Він мучиться, – подумала вона. – Як легко мені було викликати в ньому розкаяння!»
– Сподіваюся, байдуже, – сказала вона. – Я мовби розчиняюся, дивлячись на це. Хіба ти не розумієш мене?
– Ні. Я не хочу розчинятися ні в чому, я хочу завжди відчувати себе сильним.
– Я теж хочу.
– Власне, це й я маю на увазі. Коли людина не опирається, це дуже помагає.
У нього було величезне бажання – зупинити машину й поцілувати її, але він не знав, чим це може закінчитися. Він почувався якось дивно обманутим і радше б виїхав на клумбу, зім’яв жовті тюльпани, розкидав усе навкруги і, пригорнувши Ліліан, помчав з нею кудись. Але куди? Забрати її в якусь печеру, сховок, або назавжди залишитися прикованим до цього запитального погляду, до очей, які, як йому здавалося, ніколи не дивилися на нього відверто.