Клерфе пошукав свого годинника. То не була ілюзія – годинник показував дванадцяту. Він уже цілий місяць не спав так довго й раптом відчув вовчий голод. Обережно відчинив двері. На порозі лежав згорток, у якому виявилося усе, що він замовив напередодні увечері. Портьє дотримав обіцянки. Клерфе розпакував приладдя, наповнив ванну водою, вимився і одягнувся. Він покинув Ліліан пізно вночі. Вона заснула поруч нього, і він вирішив, що буде краще, якщо він піде до себе в номер. Канарка все ще співала. Товста блондинка пила тепер каву з яблучним пирогом. Клерфе підійшов до другого вікна, яке виходило на набережну.
Вуличний галас ударив у його вуха з усією силою. Будки книгарів були відчинені, а річкою, виблискуючи на сонці, плив буксир із гавкучим шпіцом на кормі. Клерфе нахилився і побачив у сусідньому вікні Ліліан. Не помічаючи, що Клерфе спостерігає за нею, вона висунулася з вікна й дуже зосереджено й уважно спускала на мотузці плескатий кошик. Якраз під ними, біля дверей ресторану, розташувався продавець вустриць зі своїми ящиками. Ця процедура була йому, мабуть, знайома. Коли кошик спустився, продавець виклав його дно мокрими водоростями й поглянув угору.
– Морену? Белону? Белони сьогодні кращі.
– Шість белон, – відповіла Ліліан.
– Дванадцять, – додав Клерфе.
Ліліан повернула голову й засміялася.
– А ти не хочеш поснідати?
– Я хочу вустриць. І пляшку легкого вина замість помаранчевого соку.
– Дванадцять? – запитав продавець.
– Вісімнадцять, – відповіла Ліліан, а потім, звертаючись до Клерфе, додала: – Іди сюди. І принеси вино.
Клерфе пішов до ресторану по пляшку вина й келихи. Приніс також хліб, масло та шматок сиру.
– І часто ти це проробляєш? – запитав він.
– Майже щодня. – Ліліан показала листа. – Післязавтра бал на мою честь у стрийка Ґастона. Ти хочеш бути запрошеним?
– Ні.
– Добре. Зрештою, це суперечило б меті обіду: знайти для мене багатого жениха. А може, ти багатий?
– Я буваю багатий лише на кілька тижнів. Якщо знайдеться досить багатий жених, ти вийдеш за нього?
– Налий мені вина, – відповіла вона, – і не мели дурниць.
– Від тебе всього можна чекати.
– Відколи?
– Я багато думав про тебе.
– Коли?
– Уві сні. Твої вчинки ніколи не можна передбачити. Ти підкоряєшся особливим, невідомим мені законам.
– Добре, що ти думав про мене, – сказала Ліліан. – Це ніколи не зашкодить. Що ми робитимемо пополудні?
– Сьогодні вдень ти поїдеш зі мною в готель «Ріц». Там я тебе посаджу хвилин на п’ятнадцять у холі, в якомусь затишному куточку, і дам кілька журналів, а сам переодягнуся. Потім ми пообідаємо на зло дядькові Ґастону. – Вона подивилася у вікно й нічого не відповіла. – Якщо хочеш, я згоден піти з тобою перед цим у каплицю Сен-Шапель, або в собор Паризької Богоматері, або навіть у музей. Найнебезпечніше те, що в тобі уживаються і синя панчоха, і грецька гетера часів занепаду, яку доля закинула до Візантії. Загалом я готовий на все, можу вирушити на Ейфелеву вежу або прогулятися Сеною на пароплавчику.
– Прогулянку Сеною я вже якось відбула. Там мені запропонували стати коханкою багатого різника з власною трикімнатною квартирою.
– А на Ейфелевій вежі ти була?
– Туди я поїду з тобою, коханий.
– Так я й думав. Ти щаслива?
– А що це таке?
– І далі не знаєш? Зрештою, хто це справді знає? Може, це танець на кінчику голки.
Ліліан повернулася з прийняття в стрийка Ґастона. До готелю її відвіз своїм автом віконт де Пестре. Вона відбула жахливий нудотний вечір із чудовою їжею. Присутніми були кілька жінок і шість чоловіків. Жінки були їжакуваті, від них била ворожість, поєднана з цікавістю. Жодна з жінок не була елегантна, і всі вони були заміжні. З чоловіків четверо виявилися неодруженими та ще й заможними, двоє були молодих, а найстаріший і найбагатший був віконт де Пестре.
– Чому ви живете на лівому березі? – запитав він. – З романтичних спонукань?