– Сумуючий коханець, – вимовив хтось поруч з ним. – Чи не надто ти старий для цієї ролі? – Біля Клерфе стояла Лідія Мореллі. Вона щойно вийшла з ресторану, випередивши свого супутника.
– Безумовно, – відповів він. – У цьому й полягає уся чарівність!
Лідія закинула на плече край білого хутра.
– Нова роль! Доволі провінційна, мій любий. З молодою гускою!
– Ось це комплімент, – відповів Клерфе. – Якщо вже ти так кажеш, отже, вона чарівна.
– Що? Чарівна! Оце дурненьке створіннячко з трьома сукнями Баленсіаґи?
– Три? Гадаю, вона має їх принаймні тридцять. На ній вони щоразу виглядають по-новому, – Клерфе розсміявся. – Відколи це ти, мов сищик, вистежуєш гусок і дурненьких створіннячок?
Лідія зібралася було сказати йому ще кілька ядучих слів, але тут із ресторану вийшов її супутник. Схопивши руку свого кавалера з таким виглядом, наче то була зброя, Лідія пройшла повз Клерфе. Ліліан з’явилася за кілька хвилин.
– Мені щойно сказали, що ти чарівлива, – повідомив її Клерфе. – Час тебе кудись заховати.
– Тобі було нудно чекати?
– Ні. Якщо хтось довго нікого не чекав, очікування молодить його на десять років. А то й на всі двадцять. – Клерфе подивився на Ліліан. – Мені здавалося, що я вже ніколи не чекатиму.
– А я завжди чогось чекала. – Ліліан подивилася услід обстриженій на бубон жінці в кремових коронках, що вийшла з ресторану, на ній було намисто з діамантів завбільшки з горіх.
– Як воно виблискує! – сказала Ліліан.
Клерфе нічого не відповів. Коштовності були для нього небезпечною темою, якщо вони захоплять уяву Ліліан, завжди знайдуться люди, які зуміють краще, ніж він, задовольняти її примхи.
– Не для мене, – сказала зі сміхом, мовби відгадавши його думки.
– Ти вбрала нову сукню? – запитав.
– Так. Сьогодні надіслали.
– Скільки їх тепер у тебе?
– Вісім разом із цією. Чому ти запитав?
Лідія Мореллі здавалася добре інформованою. І те, що вона сказала, ніби суконь три, нормально.
– Стрийко Ґастон жахається, – зауважила Ліліан, розсміявшись. – Усі рахунки я відправила йому. Він не знає тільки одного: цих суконь мені вистачить на все життя. А тепер рушаймо в найкращий нічний клуб, який знаєш. Ти маєш рацію, у суконь теж є свої права.
Була четверта ранку.
– Поїдемо кудись іще? – запитав Клерфе.
– Так, поїдемо, – кивнула Ліліан. – Ти не втомився?
Клерфе знав, що він не має права запитувати Ліліан, чи не втомилася вона.
– Поки що ні, – сказав він. – Тобі подобається?
– Усе чудово!
– Добре, тоді поїдемо в інший ресторан. З циганським хором.
І Монмартр, і Монпарнас, хоч і з деяким запізненням, усе ще переживали післявоєнний чад. Строкаті лігва кабаре й нічних ресторанів тонули в тумані, мовби знаходилися під водою. Усе, що тут відбувалося, було нескінченним повторенням одного й того самого. Без Ліліан Клерфе люто нудьгував би, але для неї усе це було новим, вона бачила не те, що є насправді, і не те, що бачили інші, а те, що хотіла побачити. У її очах нічні ресторани, що дерли шкуру з клієнтів, перетворювалися на вогнища життя, а оркестри, що ганялися за чайовими, давали концерти здійснених мрій. Зали, заповнені фордансерами, нуворишами, вульгарними й безглуздими кралями, – усіма тими, хто не вертався додому, бо не знав, як убити час, або ж тому, що розраховував на легку пригоду або на якусь угоду, ставали в її очах іскристим виром, бо вона цього хотіла та прийшла сюди заради цього.
«Ось що відрізняє її від тих, хто товчеться тут, – думав Клерфе. – Усі вони прагнуть або пригод, або бізнесу, або заповнити гармонійним галасом порожнечу в собі. Вона ж полює на життя, тільки на життя, вона, мов навіжена, полює на нього, наче життя – це білий олень або казковий одноріг. Вона так віддається гонитві, що її азарт заражає інших, вона не знає гальм, не дивиться на боки. З нею почуваєшся то підупалим стариганем, то молодиком, і тоді з глибин забутих років раптом випливають обличчя, прагнення і тіні снів, а потім несподівано, мов спалах блискавки в сутінках, з’являється давно забуте відчуття неповторності життя».
Цигани нахилялися над столиком, уважно стежачи своїми оксамитовими очима, і грали. Ліліан слухала зачаровано. «Для неї все це справжнє, – думав Клерфе, – степ, самотня скарга ночі, самотність, перше вогнище, біля якого людство знайшло сховище, навіть найдавніша, найзаяложеніша й найсентиментальніша пісня є для неї гімном людства, у кожній такій пісні їй вчуваються і скорбота, і бажання втримати нестримне. Можливо, Лідія Мореллі мала рацію: в цьому було щось провінційне, але цур йому й пек, якщо не саме через це я мушу її обожнювати».