– Мабуть, я надто багато випив, – мовив він.
– Що означає «надто багато»?
– Коли втрачаєш відчуття власного «я».
– Якщо так, я завжди буду пити надто багато. Я не люблю свого «я».
«Нічого не боїться, – подумав Клерфе. – І якщо це кубло є для неї відображенням життя, то кожна банальність звучить для неї так само чарівно й розумно, як вона, напевно, звучала, коли її вимовили вперше. Це просто нестерпно. Вона знає, що повинна померти, і звиклася з цією думкою, як люди звикаються з морфієм, ця думка перетворює для неї весь світ, вона не знає страху, її не лякають ні вульгарність, ні блюзнірство. Чому ж я, до дідька, відчуваю щось на зразок жаху, замість того щоб, не замислюючись, кинутися у вир?»
– Я обожнюю тебе, – сказав він.
– Не кажи цього так часто. Для цього треба бути дуже незалежним.
– Але не в твоєму випадку.
– Тоді говори про це раз у раз, – промовила вона. – Мені це необхідно, як вода й вино.
Клерфе розсміявся.
– Адже ми обоє праві, втім, кому до цього яке діло? Куди ми підемо?
– У готель. Я хочу виселитися.
Клерфе вирішив нічому не дивуватися і сказав:
– Добре, тоді поїдемо пакувати твої речі.
– Я вже спакувалася.
– Куди ти хочеш переїхати?
– До іншого готелю. Уже дві ночі підряд о цій порі телефонує мені якась жінка й каже, щоб я забиралася звідси, бо тут мені не місце. І багато чого іншого в тому ж дусі.
Клерфе подивився на Ліліан.
– Чому ти не скажеш портьє, щоб він не з’єднував тебе з нею?
– Я казала, але їй завжди вдається додзвонитися. Учора йому сказала, що вона моя мати. Вона говорить з акцентом, ця жінка не француженка.
«Лідія Мореллі», – подумав Клерфе.
– Чому ти мені нічого про це не казала?
– Навіщо? А «Ріц» заповнений?
– Ні.
– То добре. Стрийко Ґастон знепритомніє, коли дізнається, де я мешкатиму завтра.
Речі Ліліан не були запаковані. Клерфе позичив у портьє велетенську скриню, яку залишив під час відступу німецький майор, і запакував до неї вбрання Ліліан. Вона сама сиділа на ліжку та сміялася.
– Мені прикро, що я звідси йду, – сказала. – Я тут усе дуже полюбила. Але я люблю без печалі. Ти розумієш це?
Клерфе підвів голову.
– Боюся, що так. Ти не шкодуєш за тим, що покидаєш.
Вона знову розсміялася, сидячи на ліжку з витягнутими ногами і з келихом вина.
– Тепер усе вже не важливо. Якщо я пішла з санаторію, то можу піти звідусіль.
«Так вона піде й від мене, – подумав Клерфе, – з тією ж легкістю, з якою люди міняють готелі».
– Дивися, ось шабля німецького майора, – сказав він. – У паніці він, мабуть, зовсім забув про неї. Для німецького офіцера це дуже поганий вчинок. Я залишу шаблю в скрині. А знаєш, ти п’яна, але тобі це дуже пасує. На щастя, я вже два дні тому замовив для тебе номер у «Ріці». Інакше нам було б досить важко пройти повз портьє.
Ліліан схопила шаблю і, не встаючи з місця, засалютувала.
– Ти мені дуже подобаєшся. Чому я ніколи не кличу тебе на ім’я?
– Мене ніхто не зве на ім’я.
– Тоді я й понадто мушу кликати.
– Готово, – сказав Клерфе. – Ти хочеш узяти з собою шаблю?
– Залиш її тут.
Сховавши ключ до кишені, Клерфе подав Ліліан плащ.
– Я не дуже схудла? – запитала вона.
– Ні, як на мене, ти поправилася на кілька фунтів.
– Тепер це для всіх найголовніше, – пробурмотіла вона.
Валізи вони запакували в замовлене таксі.
– Моя кімната в «Ріці» виходить на Вандомську площу? – запитала Ліліан.
– Так. Не на вулицю Камбон.
– А де ти мешкав під час війни?
– На Камбон, коли повернувся з табору військовополонених. То була добра криївка, ніхто не підозрював, що можна там заховатися. Мій брат мешкав тоді на Вандомській площі з німецького боку. Ми ж бо ельзасці. Мій брат має німецького батька, а я французького.
– Невже твій брат не міг тебе якось визволити?
Клерфе розсміявся.
– Він і не здогадувався, що я тут, а найрадше бачив би мене в Сибіру. Може, і ще далі. Бачиш це небо? Світає. Чуєш птахів? У місті чути їх тільки о цій порі. Шанувальники природи мусять сидіти до ранку в нічних клубах, щоб дорогою додому мати змогу почути дрозда.
Вони повернули на Вандомську площу. Просторий сірий майдан був занурений у тишу. З-поміж хмар проблискував інтенсивним жовтим кольором молодий день.