– Про що ви подумали? – запитав Фіола.
– Я згадала казку про людину, таємниця якої полягала в тому, що ніхто не знав її імені.
Фіола посміхнувся. На його засмаглому обличчі зуби здавалися удвічі білішими, ніж в інших людей.
– Може, це і є ваша таємниця? – запитав він.
Ліліан похитала головою.
– Яке значення має ім’я?
Фіола поглянув на гроно матерів під пальмами.
– Для деяких людей ім’я є всім.
Танцюючи поблизу Клерфе, Ліліан зауважила, що він дивиться на неї в задумі. «Він мене тримає, а я його кохаю, – подумала вона, – бо він при мені й ні про що не питає. Коли почне питати? Маю надію, що ніколи. Можливо, ніколи. Ми не матимемо на це часу».
– Ви так посміхаєтеся, наче дуже щасливі, – сказав Фіола. – Можливо, ваша таємниця в цьому?
«Яке безглузде питання, – міркувала Ліліан. – Невже йому ще не розтлумачили, що ніколи не можна запитувати жінку, чи щаслива вона?»
– У чому ж ваша таємниця? – поцікавився Фіола. – У великому майбутньому?
Ліліан знову похитала головою.
– Жодного майбутнього. Ви не уявляєте, як це багато що спрощує.
– Ось подивитися на Фіолу, – сказала стара графиня Вітеллеші в компанії матерів, – можна подумати, що окрім цієї незнайомки тут немає жодної молодички.
– Нічого дивного, – відповіла Тереза Маркетті. – Якби він стільки ж танцював з якоюсь із наших панночок, його б уже вважали наполовину зарученим, і брати цієї панночки потрактували б це за образу, якби він із нею не одружився.
Вітеллеші пильно подивилася в бінокль на Ліліан.
– Звідки вона з’явилася?
– Вона не італійка.
– Бачу. Напевно, якесь схрещення.
– Як і я, – уїдливо зауважила Тереза Маркетті. – У мені тече американська, індіянська та іспанська кров. Проте я виявилася дуже милою, коли врятувала Уго Маркетті за допомогою доларів свого татка від щурів у його напівзруйнованому палаццо, облаштувавши там лазнички й уможлививши Уго гідно утримувати своїх метрес.
Графиня Вітеллеші вдала, ніби нічого не чує.
– Вам легко казати. Маєте одного сина й рахунок у банку. А я маю чотирьох доньок і борги. Фіолі пора одружитися. До чого ми докотимося, якщо багаті й такі нечисленні кавалери пошлюблять англійських манекенниць. Тепер це стало модним. Країна буде розграбована.
– Треба видати закон, що забороняє це, – продовжувала Тереза Маркетті іронічно. – Добре б заборонити також їхнім молодшим братам, у яких немає засобів, одружуватися з багатими американками: адже ті не знають, що після бурхливої дошлюбної любові їх чекає самотнє ув’язнення в гаремі свого чоловіка.
Графиня знову вдала, ніби не чує. Вона інструктувала своїх обох доньок. Фіола зупинився біля одного зі столиків. Ліліан звільнила його й дозволила Торріані відвести себе до Клерфе.
– Чому ти не танцюєш зі мною? – запитала вона Клерфе.
– Я з тобою танцюю, – відповів він, – не встаючи з місця.
Торріані розсміявся.
– Він не любить танцювати. Надто пихатий.
– Це правда, – визнав Клерфе. – Я танцюю слабенько. Ти, Ліліан, маєш це пам’ятати з «Палас Бару».
– Я давно вже забула.
Вона повернулася з Торріані на майданчик. Леваллі знову підсів до Клерфе.
– Темне полум’я, – сказав він. – Або кинджал. Чи не вважаєте, що ці підсвічені скляні плити насправді є несмаком? – поцікавився за хвилю роздратовано. – Місяць світить досить яскраво. Луїджі! – покликав він. – Загаси світло під майданчиком і принеси пляшку старої ґраппи. Вона мене засмучує, – сказав він раптом, звертаючись до Клерфе, а його обличчя в темряві набрало похмурого вигляду. – Краса жінки мене засмучує. Чому?