Знову втупила погляд у труну, осяяну яскравим світлом. Ні, в цьому чорному лискучому ящику з бронзовими держаками не було вже життя. Навпаки – в ній замкнена наймоторошніша загроза, яку знає людство. Там уже не лежала непорушно із застиглою кров’ю і роздутими легенями її приятелька Аґнес Сомервіл, то не була воскова копія людини, в якій ув’язнені соки починали повільно розкладати тіло – ні, в цьому ящику чигала тільки суцільна пустка, тінь, позбавлена тіні, незбагненна пустка з вічною спрагою іншої пустки, яка жила й росла в кожній істоті, яка приходила на світ разом із кожною людиною, яка була також у ній, Ліліан Дюнкерк, і росла в мовчанні, день у день вижираючи з неї життя, щоб врешті-решт зосталася тільки оболонка життя, котру, як і цю отут, запакують до чорного ящика, мов непотріб, призначений на смітник.
Ліліан сягнула рукою по клямку. У момент, коли її торкнулася, клямка в її долоні несподівано крутнулася. Вона здавлено скрикнула. Двері відчинилися. Перед Ліліан стояв ошелешений санітар із витріщеними очима.
– Що тут таке? – пробурмотів. – Звідки ви тут, пані, взялися? – Глянув повз неї всередину покою, де штори тріпотіли на протязі. – Тут було замкнено! Як ви увійшла сюди? Де ключ?
– Тут не було замкнено.
– Тоді хтось мусив… – санітар поглянув на двері. – А, є в замку! – Витер рукою чоло. – Знаєте, хвильку тому мені здалося… – показав на труну. – Я думав, що то ви й що…
– Це я і є, – шепнула Ліліан.
– Що?
– Нічого.
Чоловік ступив крок усередину.
– Ви не зрозуміли мене. Я подумав, що ви і є покійниця! Уявляєте? А я бачив у житті багато чого! – Засміявся. – Це називається страх проти ночі! Що ви, власне, тут робите? Номер вісімнадцять давно вже запакований.
– Хто?
– Номер вісімнадцять. Імені я не знаю. Зрештою, це зайве. Коли випаде комусь ґеґнути, то йому не поможе й найгарніше ім’я, – санітар вимкнув світло й замкнув двері і сказав добродушно: – Можете тішитися, панянко, що то не ви.
Ліліан вигребла з торби монету.
– Це маленька компенсація за страх, якого я вам нагнала.
Санітар віддав честь і потер долонею щетину на бороді.
– Глибоко вдячний. Поділюся з колегою. Після такого сумного заняття пиво завжди особливо смакує. Але прошу вас не брати нічого надто близько до серця, панянко. Колись усі ми змушені будемо в це повірити.
– Так, – відказала Ліліан. – Є в цьому певна потіха. Авжеж, чудова потіха, правда?
У її покої дзеленчало центральне опалення. Горіли всі лампи. «Я вар’ятка, – подумала вона. – Я боюся ночі. Боюся самої себе. Що я маю чинити? Я можу випити снодійне й залишити запалене світло. Можу зателефонувати до Боріса й побалакати з ним». Простягла руку до слухавки, але не піднімала. Знала, що він їй скаже. Знала також, що Боріс має рацію. Та й що з того? Людина не може жити чужим розумом. Люди живуть почуттями, а для почуттів байдуже, хто має рацію.
Вона примостилася на кріслі під вікном. «Я маю двадцять чотири роки, – подумала вона, – саме стільки, що й Аґнес. І я тут уже чотири роки. А перед тим шість років була війна. Що я пізнала в житті? Знищення, втечу з Бельгії, сльози, страх, смерть батьків, голод, а потім хворобу, спричинену голодом і втечею. Раніше я була дитиною. Я уже ледве можу пригадати, як виглядали міста вночі за мирного часу. Море вогнів і вулиці, залити яскравим світлом, – що я з цього ще пам’ятаю? Я знаю тільки затемнені вікна та зливу бомб із чорного неба, а потім окупацію і страх, і переховування, і холод. Щастя? Як же змаліло це безмежне слово, яке так виблискувало колись у мріях! Щастям уже здавалися не тепла кімната, а хліб, підвал, безпечне місце від обстрілів. А потім я потрапила до санаторію».
Ліліан непорушно дивилася у вікно. Унизу біля входу для постачальників і служби стояли сани. Може, приїхали вже по Аґнес Сомервіл? Торік вона увійшла – весела, в хутрі та з букетом квітів – головним входом до санаторію, а тепер покидала будинок крадькома, службовим входом, так, мовби не сплатила рахунку. Шість тижнів тому вона ще снувала з Ліліан плани від’їзду. Від’їзду – примари, виїзду – фата-моргани, який ніколи не здійснився.
Задзвонив телефон. На хвильку завагалася, але підняла слухавку.
– Так, Борісе, – вона уважно слухала. – Так, Борісе… Так, я розсудлива… Так, я знаю, що набагато більше людей помирає через інфаркт і рак. Я читала статистику, так, Борісе. Я знаю, що так нам тільки здається, бо ми живемо вкупі тут усі на горах… Так, багатьох вдається вилікувати, так-так… нові ресурси, так, Борісе, я розсудлива, напевно… Ні, не приїжджай… Так, я кохаю тебе, Борісе, звичайно.