— Ви їздили на лижвах?
— Ні, в моєму випадку то рани, отримані на війні. Їзда на лижвах для мене закінчилася. Лишилася мені тільки одна нога. Але не повірите, як та ампутована нога болить мене за такої погоди.
— Який сьогодні сніг?
— Між нами кажучи: липкий, як мед. Згідно з готельним бюлетенем, добрий, а на вершинах сипкий.
Клерфе вирішив відкласти лижви на пізніше, і без того був ще втомлений, що стосується вітру, офіціант мав рацію. Його теж боліла голова. «То через коньяк вчора уночі, — подумав. — Чому я пив далі, коли відвіз до санаторію цю таємничу дівчину, котра поєднувала в собі біль світу і жагу життя? Дивні люди перебували тут у горах — люди з дуже тонкою шкірою. Я теж колись був такий. Цілі віки тому. Але я змінився, і то дуже. Я мусив. І що залишилося? Що, крім цинізму, іронії і фальшивого відчуття вищості? Як довго я міг би ще брати участь у перегонах? Хіба я уже не застарий? А що потім? Що ще мене чекає? Посада представника автозаводу в якомусь провінційному місті — і старість, що повільно надходить, з безконечними вечорами, поступовою втратою сил, болючими спогадами, з гнітючими втратами, з рутиною, з примарою екзистенції, яка добігає кінця в нудотних повторах? Біль світу заразливий. Ресурс життя, без мети і без жодної опори». Вдягнувши плащ, виявив у ньому чорну оксамитну рукавичку. Знайшов її вчора на столі, коли повернувся з бару. Мусила її забути Ліліан. Сховав рукавичку до кишені, щоб віддати пізніше.
Він ішов уже годину по снігу, коли неподалік шосе, біля лісу, побачив невелику квадратову будівлю, увінчану банею, звідки снував чорний дим. Зупинився. У Клерфе прокинулися огидливі спогади, через які змарнував кілька років життя, намагаючись їх забути.
— Що це за будівля? — поцікавився у хлопця, який відгортав лопатою сніг біля крамниці.
— По той бік вулиці? Крематорій, пане.
Клерфе ковтнув слину. Отже не помилявся.
— Тут? Навіщо вам тут крематорій?
— Для санаторійників. Тобто, для померлих.
— І для цього потрібен вам крематорій? Аж стільки вмирає?
Хлопець сперся на лопату.
— Тепер уже не так, як давніше, пане. Але до війни, я маю на увазі першу війну, та й пізніше теж — тоді багато вмирало. У нас тут довгі зими, а взимку важко копати землю, замерзає на камінь, і то глибоко. Крематорій набагато практичніший. Цей має вже майже тридцять років.
— Тридцять? Отже у вас уже був крематорій, перш ніж увійшов у моду? Задовго до розповсюдження в масовому масштабі?
Хлопець не зрозумів, що Клерфе мав на увазі.
— Якщо йдеться про практичні речі, завжди ми були тут першими, пане. Так, зрештою, дешевше. Люди не хочуть вже більше витрачати стільки коштів на перевезення трупів. Колись було інакше. Тоді багато родин перевозило своїх померлих на батьківщину в цинкових трунах. То була краща пора, ніж тепер! Не до порівняння! Мусите колись послухати мого батька, як розповідає про той час. Він отаким робом побачив цілий світ.
— Тобто: яким?
— Як конвоїр трупів, — сказав хлопець, здивований нездогадливістю незнайомця. — Тоді люди трактували ще своїх померлих з пієтетом. Не пускали їх самих у подорож. Особливо до заморських країн. Мій батько знає, наприклад, Південну Америку як власну кишеню. Люди були там багаті й завжди прагнули забрати померлих на батьківщину. То було ще перш, ніж літаки стали популярними. Транспортування відбувалося залізницею, а потім на пароплавах, з гідністю, як належить. Тривало то цілими тижнями. А як годували, пане, конвоїра трупів! Батько навіть збирав меню і вставив їх потім в рамки. Під час однієї подорожі з однією вишуканою чилійською дамою — поповнів на цілих тридцять фунтів. Все було безкоштовно, також пиво, а крім того, коли доставив труну на місце, отримав прекрасний подарунок. А потім, — хлопець поглянув недружелюбно на квадратну будівлю, — а потім поставлено крематорій. Спочатку він служив лише для людей, які не визнавали жодної релігії, але тепер став повсюдно модним.
— Так, — підтвердив Клерфе. — Це вже не тільки тут таке.
Хлопець похитав головою.
— Люди не мають більше жодної поваги до смерті, каже мій батько. То провина двох світових воєн, надто багато людей втратило тоді життя. Та й відразу мільйони. Мій батько каже, що тому пропав його фах. Тепер навіть родини з заморських країн просять спалювати трупи своїх померлих, а урни з попелом посилають до Південної Америки літаками. Без конвоїрів.
Дим з крематорію припинив снувати. Клерфе витяг пачку цигарок і підсунув балакучому підліткові.
— Треба було вам бачити сигари, які привозив мій батько, — сказав той, беручи цигарки і приглядаючись. — «Гавани», пане, найкращі у світі. Цілі ящики! Шкода йому їх було для себе, просто щоб викурити самому, і завжди продавав тутешнім власникам готелю.