— До кого, Борісе? — запитала Ліліан. — Хіба однак до Клерфе?
— Не знаю. Може, до того, що з’явилося тут разом з ним.
— А що таке з’явилося тут? — Ліліан зручно витягнулася і знову заплющила очі. — Ти не мусиш бути ревнивий. За кілька днів Клерфе повернеться з гір униз і забуде про нас, а ми про нього.
Упродовж якогось часу лежала непорушно на лежаку. Волков сидів за нею і читав. Сонце перемістилося, і світло його дісталося до її очей, які під віками миттю виповнилися теплим, помаранчевим і золотим світлом.
— Знаєш, Борісе, інколи я хотіла б зробити щось геть безглузде. Щось, що б розірвало цей скляний обруч. Кинутися кудись.
— Кожен би хотів. Я також.
— Чому ж ми цього не робимо?
— Це б нічого не змінило. Ми б тільки ще сильніше відчували цей обруч. Або його розбили б і, покалічившись об його гострі береги, знекровились.
— Ти також?
Боріс поглянув на худорляву постать, що лежала перед ним. Як мало вона про нього знала, хоч вважала, що його розуміє!
— Я змирився з ним, — сказав, знаючи, що то неправда. — Так простіше, душко. Перш ніж людина вичерпає усі сили, безглуздо ненавидячи когось, має спробувати, чи не вдасться з цим жити.
Ліліан відчула наближення втоми, яку зазвичай викликали ті балачки, в яких заплутувалася, наче в павучі мережі. Усе збігалося, але що з того?
— Змиритися — отже відмовитися, — буркнула за хвилю. — Отже, я ще доволі не стара.
«Чому він собі не піде? — подумала. — І чому я його ображаю, хоча цього не хочу? Навіщо я дорікаю йому за те, що він тут довше за мене і йому пощастило, що він думає про це все не так, як я? Чому мене так дратує, що він нагадує ув’язненого, який дякує Богові за те, що живий, а я — когось, хто ненавидить Бога за те, що невільний».
— Не слухай мене, Борісе. Я лише так кажу. Полудень, я випила, дме фен. А може, це все ж таки страх перед рентгеном — тільки я не хочу собі в цьому признатися. Відсутність новин тут, на горах, — погана новина.
Озвалися церковні дзвони в селі. Волков встав і опустив сонцезахисну штору ще нижче.
— Єва Мозер виходить завтра, — сказав. — Здорова.
— Знаю. Виходила вже двічі.
— Цього разу справді здорова. Крокодилиця мені це підтвердила.
Раптом крізь затихаючі дзвони Ліліан почула хурчання «Джузеппе». Авто на швидкості піднімалося серпантинами під гору і зупинилося. Здивувалася, чому Клерфе приїхав ним до санаторію вперше від свого прибуття. Волков встав і глянув через балкон вниз.
— Маймо надію, що не збирається на авті ковзатися, — сказав захрипло.
— Напевно. Чому ти так сказав?
— Бо припаркував на схилі за ялицями, а не перед санаторієм.
— То його справа. А власне чому ти його не терпиш?
— Дідько знає! Може, тому, що колись я був такий самий, як він.
— Ти! — промовила сонно. — Мабуть, багато років тому.
— Авжеж, — підтвердив Волков з гіркотою. — То було хтозна-коли.
За півгодини Ліліан почула, як авто Клерфе від’їжджає. Боріс вийшов раніше. Вона полежала ще хвильку, примружившись, і дивилася на світло, що колихалося попід віками. Потім встала і зійшла вниз. На свій подив, побачила Клерфе, що сидів на лавці під санаторієм.
— Здавалося мені, що хвилину тому ви спустилися вниз, — сказала, підсідаючи до нього. — Може, я галюциную?
— Анітрохи. — Заморгав через яскраве світло. — То був Ґольманн. Я вислав його до села, щоб купив пляшку горілки. Найвищий час, щоб він сів нарешті за кермо.
Знову почулося хурчання двигуна. Клерфе встав і почав прислухатися.
— А тепер побачимо, що зробить — чи ввічливо і слухняно повернеться нагору, чи звіється.
— Звіється? Куди?
— Куди захоче. У баку досить бензину. Може доїхати хоч і до Цюріха. — Клерфе знову почав прислухатися. — Не повертається, їде селом у бік озера і шосе. Ось погляньте, де він уже — за «Палас Готелем». Дякувати Богу!
Ліліан зірвалася з лавки.
— Дякувати Богу? Ви збожеволілії? Висилаєте його в дорогу у відкритому спортовому авті? До Цюріха, якщо захоче? Хіба ви не знаєте, що він хворий?
— Саме тому. Він думав, що забув уже, як їздити.
— А якщо застудиться?
Клерфе розсміявся.
— Він вдягнувся тепло. До того ж авто для гонщика те саме, що для жінки вечірня, сукня — якщо вона приносить їй приємність, то ніколи в ній не застудиться.
Ліліан дивилася на нього широко відкритими очима.
— А якщо все ж таки застудиться! Знаєте, що це означає тут, в горах? Вода в легенях, нарости, важка адаптація! Тут через застуду можна потрапити на той світ!