— А Мануела?
— Батько і мачуха відразу після приїзду дуже за нею упадали, бо мала ж бо ось-ось померти. Бідна Мануела, яка ніколи не зазнала батьківської любові, така була щаслива, що почала набирати сил. Однак тепер батькам уже уривається терпець. Крім того, з кожним днем вони гладшають, бо діймає їх якийсь нервовий голод і раз у раз напихаються славетними місцевими солодощами. За тиждень уже будуть Мануелу ненавидіти, що вона не квапиться на той світ.
— Або призвичаяться до села, куплять цукерню і оселяться тут, — сказав Клерфе.
Ґольманн розсміявся.
— Ти маєш жахливу уяву.
— Навпаки. Я маю тільки жахливий досвід. Але звідки ти все це знаєш?
— Я ж тобі уже казав, що тут ніхто не має таємниць. Сестра Корнелія розмовляє іспанською і є повірницею мачухи.
Три чорні постаті піднялися мовчки з-за столика. Урочисто, з гідністю крокували одне за одним до виходу, щоб за мить ледь не зіткнутися з Ліліан, яка влетіла до їдальні так стрімко, що товстуля перелякалася і, писнувши пронизливо по-пташиному, відступила набік. Ліліан підійшла квапливим кроком до столика Ґольманна і Клерфе і лише тоді озирнулася за жінкою.
— Чому вона верескнула? — прошепотіла. — Адже я не дух! А може, однак уже? — Почала шукати люстерко. — Цього вечора, здається, я можу кожного перелякати.
— Кого ще?
— Санітара.
Ґольманн кивнув.
— Нас ви не перелякаєте, Ліліан.
Вона заховала люстерко до торби.
— Була вже тут Крокодилиця?
— Ні, але щохвилини має надійти і нас викинути. Пунктуальна, як прусський фельдфебель.
— Жозеф має варту при дверях сьогодні уночі. Можемо вислизнути. Підете до «Палас Бару»?
— У «Палас Барі» нічого не відбувається, — вклинився Клерфе. — Я саме звідти прийшов.
— Для нас відбувається завжди досить багато, — засміявся Ґольманн. — Навіть якщо нема там живої душі. Досить лише вистромити носа поза санаторієм, то все нас збуджує. Тут люди робляться скромними.
— Тепер можемо вийти, — сказала Ліліан. — Крім Жозефа, ніхто не пильнує виходу. Другий санітар наразі зайнятий.
Ґольманн стенув плечима.
— Я маю температуру, Ліліан. Несподівано, дідько знає, звідки взялася! Може тому, що я побачив знову це заталяпане спортове авто Клерфе.
— Інколи ми відривалися і з температурою, — зауважила Ліліан. Ґольманн поглянув на неї розгублено.
— Я знаю. Але не сьогодні, Ліліан.
— Через заталяпане спортове авто?
— Мабуть. А що з Борісом? Не приєднається?
— Боріс думає, що я сплю. Сьогодні пополудні я вже раз його змусила взяти мене на прогулянку. Вдруге цього не зробить.
Прибиральниця розсунула штори. За вікном враз постав величний і безлюдний краєвид — залиті місяцем схили, чорний ліс, сніг. В порівнянні з ним троє людей скидалися на зовсім загублених. Прибиральниця почала гасити бра. З кожною погашеною лампою краєвид, здавалося, наближався на крок до людей у їдальні.
— А ось і Крокодилиця, — сказав Ґольманн.
У дверях усміхнулася міцними щелепами і холодними очима старша сестра.
— Нічні посиденьки, як зазвичай! Ми закінчуємо, прошу панства! — При цьому вдала, що не зауважила, що Ліліан все ще не спить. — Закінчуємо, — повторила. — До ліжок! До ліжок! Завтра теж буде день!
Ліліан встала.
— Справді? Ви в цьому впевнені?
— Цілком певна, — відказала похмуро старша сестра, — ваше снодійне на нічному столику, міс Дюнкерк. Ви спочиватиме наче в обіймах Морфея!
— Наче в обіймах Морфея! — повторив Ґольманн з відразою, коли та відійшла. — Крокодилиця — королева банальних фраз. Сьогодні увечері вона обійшлася з нами ще прихильно. І чому ці вартові здоров’я мусять трактувати кожного, хто потрапить до лікарні, з таким потворною поблажливістю, мовби ти дитина або кретин?
— Вони мстять за свою професію, — відповіла Ліліан з ненавистю. — Якщо у кельнерів і медсестер відняти це право, вони помруть від комплексу неповноцінності.
Вони стояли в холі біля ліфта.
— Заберете мене з собою? — запитала Ліліан. Клерфе поглянув на неї. Він завагався, маючи певний досвід з ексцентричними дамами. Але потім нагадав собі сцену з саньми і погордливу міну Волкова.
— Чом би й ні.
— Хіба це не сумно, — вона безпорадно усміхнулася, — просити трішки свободи, мов якийсь пияцюра у неприступного бармена останню чарку.
— Часто я й сам це робив, — похитав головою Клерфе. — Де мені на вас зачекати?
— Мусите вийти головним входом, який стереже Крокодилиця. А відтак спуститеся серпантином, візьмете сани і під’їдете ззаду зі службового входу. Я вийду тудою.