Клерфе перетнув порожній хол. В самому кінці серпантину знайшов сани, попрохав візника підняти будку і заїхати до службового входу санаторію «Белла Віста». Ліліан чекала в тонкій чорній смушевій накидці. Клерфе не здивувався б, якби прийшла в самій вечірній сукні без плаща.
— Мені все вдалося, — шепнула. — Я маю ключа, Жозеф дістане за це пляшку вишнівки.
Клерфе допоміг їй сісти у сани. Коли вони минали головний вхід до санаторію, вона відкинулася вглиб темної будки.
— Цього вечора ви не приїхали нагору своїм автом з огляду на Ґольманна? Щоб він його не бачив. Ви його пошкодували?
Так і справді було. Клерфе зауважив, що вигляд «Джузеппе» викликав у Ґольманна надто сильне збудження.
— Ні, — відповів. — Просто я мусив авто врешті помити.
— Звідки ви приїхали? — поцікавилася. — З Монте-Карло?
— Ні, з В’єн, неподалік Ліона.
— І кудою ви їхали?
Клерфе здивувався, чому це її цікавило.
— Звичайною трасою. Через Белфорт і Базель.
— І як було? — поцікавилася.
— Що? Подорож? Нудьга. Сіре небо і плескатий краєвид, поки не заїхав у Альпи.
Він почув, як вона дихає в темряві. А потім у світлі вітрини з годинниками, що ковзнуло по санях, побачив її обличчя. Малювався на ньому особливий вираз здивування, насмішки і болю.
— Нудьга? — повторила. — Плескатий краєвид? Мій Боже, скільки б я дала за те, щоб не мусити вже дивитися на гори.
Враз зрозумів, чому випитувала його так докладно. Для хворих гори тут були мурами, які обмежили їхню свободу. Гори давали їм легке дихання і надію, але не могли їх відпустити. Їхній світ обмежувався цією розташованою високо місциною, і тому кожне повідомлення знизу було повідомленням з втраченого раю.
— Як довго ви тут? — поцікавився.
— Чотири роки.
— А коли зможете спуститися вниз?
— Прошу поцікавитися у Далай-лами, — відповіла з гіркотою. — Обіцяє мені це щокілька місяців — так як збанкрутілі уряди обіцяють один поквартальний план за другим.
Їх проминула галаслива група туристів у комбінезонах лещетарів. Ліліан різким рухом викинула цигарку в сніг.
— Ці люди платять купу грошей, щоб приїхати в гори — можна сконати від сміху. Пригостіть мене ще однією цигаркою. Ви, напевно, не розумієте усього цього. Тут можна почуватися, як в таборі військовополонених. Не як у в’язниці, бо там принаймні відомо, коли вийдеш. А як у таборі, де ніхто не має жодного вироку.
— Я розумію це. Сам це пережив.
— Ви? У санаторію?
— У таборі військовополонених. Під час війни. Але в нас було саме навпаки. Нас утримували на низинних болотах, і швейцарські гори означали для нас вимріяну свободу. Ми бачили їх з табору. Один чоловік, що походив з цих околиць, своїми розповідями доводив нас майже до безумства. Якби запропонували нам тоді звільнення в обмін на те, щоб ми зобов’язалися жити потім кілька років у цих горах, думаю, багато хто б згодився. Теж можна сконати від сміху, правда?
— Ні. І ви б також згодилися?
— Я мав план втечі.
Ліліан подалася вперед.
— Вам вдалося втекти? Чи вас знову упіймали?
— Мені вдалося втекти. Інакше мене б не було тут. Третього виходу я не мав.
— А той чоловік? — поцікавилася за хвилю. — Той, що безперервно розповідав про гори?
— Помер в таборі на тиф. За тиждень до визволення.
Сани зупинилися перед готелем. Клерфе помітив, що Ліліан не має мокроступів. Взяв її на руки, переніс через сніг і поставив на землі перед входом.
— Пара шовкових черевичків врятована, — сказав. — Справді хочете піти до бару?
— Так. Я мушу чогось напитися.
У барі лещетарська компанія у важких черевиках тупотіла на танцювальному майданчику. Кельнер підсунув до стійки бару столик і два стільці.
— Вам горілки, як і минулого разу? — запитав він Клерфе.
— Ні, глінтвейну або бордо. — Клерфе подивився на Ліліан. — А вам що?
— Мені горілки, — відповіла вона. — Хіба й ви раніш не пили горілки?
— Так, але то було перед їжею. А зараз я б рекомендував те, що французи називають Богом в оксамитових штанятках. Бордо.
Тут він помітив, що вона інспектує його недовірливим поглядом, мабуть, запідозривши, що він її хоче трактувати як хвору.
— Я не підіграю вам, — сказав. — Якби я був тепер сам, також би замовив вино. Горілку можемо пити скільки вам завгодно завтра перед вечерею. Я пронесу пляшку до санаторію.
— Добре. Тоді може бути вино, яке учора увечері ви пили у Франції, у В’єн.
Клерфе здивувався, що вона запам’ятала назву місцевості. Треба з нею пильнуватися, бо хто має таку пам’ять до назв, звертає також увагу на інші речі.