Бажання віршувати відновиться в старших класах, коли Василь закохається в однокласницю. Хоч і те віршування ще буде «не всерйоз». Як, зрештою, і саме кохання. Найголовніше кохання свого життя Василь зустріне у 27. Це буде киянка Валентина Попелюх. «Попелюшка», як називатиме її Василь. Василеве й Валине кохання зазнає неймовірно короткого щастя і неймовірно безконечних випробувань. Проте їхній шлюб витримає набагато більше, ніж часом витримують «домашні», «благополучні» сім'ї.
Василеве життя взагалі, чим далі, тим більше наповнятиметься неземним світлом. Починаючи з любові до ближніх: до рідних, друзів, своїх численних приятелів, яким помагатиме не тільки вчитися, а й книжками, і продуктами, й ліками. Ніколи не обмине людини, що потребує помочі, навіть якщо то п'яниця в калюжі валяється.
Він свідомо піде на загибель, розуміючи: хто, як не він має кинути виклик владі антихристів? Свідомо стане на стежку своєї боротьби, своєї Голгофи. Святою жертвою — власним життям! — здобуватиме право України та української культури на власний голос, на самовизначення, на розквіт.
«Це щастя: мати таку долю, як у мене», — писатиме з далеких таборів. Писатиме не тільки тому, що цінує «здатність чесно померти». А й тому, що справді вважатиме себе щасливим, хоч і «сумним щастям»:
— …Оце така робота! Доки сидіти за тими книжками?! Потім знов будеш плакати, що голова болить!
Василько мав заперечити, що він ніколи не плаче, та глипнув на настінні «будики-ходики»: леле, вже й справді чортзна-яка година! Зачитався, що й не помітив, як Маруся заснула і як мама прийшла!
Що ж, треба гасити й лягати!
А невдовзі їхали на Рахнівку родичі. Прихопили з собою Василька й Марусю.
Після зустрічі з рідними, з хатою, що в ній тепер мешкали тітка з дядьком, трохи потьмарились Василькові сонячні спогади. Підневільно-безпаспортне селянське життя, колгоспне кріпацтво за нещасні «дурнодні». Чому так тяжко роблять і так тяжко живуть на цій пахучій, родючій землі?! Надто жінки! Тітка з бабунею тягають мішки в колгоспі, і це — наче так і треба!
В колишній красуні-церкві тепер комора, церква немов посліпла на всі свої вікна й поглухла на всі свої дзвони, що співали Василькові ще над колискою.
Василь і Маруся помагають рідним, як можуть. На Донбасі збирали вугілля, а тут, разом із сільськими дітлахами, ходять збирати колоски. Хліб уже скошений, але в стерні залишилось багато, згубленого колосся. Тільки пильнуй — не за коліщам із шахти, а за тим, щоб не впіймав сторож. Збирати вугілля не боронили, а за колоски об'їждчик може й набити.
Нашукали майже по повній торбі, як удалині зачорніла постать вершника. Гнав коня просто на них.
За мить опинився поруч. В руках нагайка, очі горять, мов у звіра:
— Ану торби витрясайте! Злодюги! Державу обкрадаєте!
Цьвохнула нагайка. Діти затремтіли, дівчата зарюмсали. Василь же тільки міцніше торбу стиснув.
Розлючений дядько виривав дитячі клунки й висипав колоски на стерню. Рятував державу. Діти підбирали порожні торби й похнюплено рушали геть.
Господи, так легко віддати зібране тяжкою працею? Так, не опираючись, віддати своє?!. Та нізащо! Щось ніби штовхнуло Василька у плечі, він зірвався з місця і — дременув!
— Ах ти ж сволото! Ще й тікати?!!
…Стернею мчали двоє: дрібний худенький босий хлоп'як і чорний дебелий дядько верхи. Наздогнав Стуса, схопив торбину, став шарпати. «Не дам, то моє!» — у Василя наче вступила якась досі незнана сила. А що була замала проти сили здорового дядька, то хлопець уп'явся зубами в гидку ненависну руку…
Руки випустили торбу, і, притискаючи її до грудей, хлопчина знову рвонув тікати.
Дядько сплюнув, заматюкався, ударив коня і помчав до шляху.
Наступного дня стерню, звичайно, зорали. Разом із відібраним у дітей колоссям…
Чи ж ми перестанемо колись бути наляканими дітьми з відібраними колосками?!
Так, якщо хоч трохи житимемо за Василем Стусом: «Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою. Тому пам'ятай: з тобою можуть учинити фізичну розправу, але моральна перемога — за тобою. Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду,[18] нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі — вільна Україна з вільними громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту. Отже, борючись із темрявою, ти несеш своєму народові світло Правди».
Основна темрява ще тільки згущується, нависає над Василем.
Але й перші перемоги над нею він уже також — має.
Історія людини в історії людства
Стус Василь Семенович — поет, перекладач, літературознавець, публіцист. Народився 6 (записаний 7-го) січня 1938 року в с. Рахнівці Гайсинського району Вінницької області. Закінчив Донецький педагогічний інститут, служив в армії, працював учителем, робітником, журналістом. У 1964 р. став аспірантом Інституту літератури АН УРСР, звідки його звільнили у вересні 1965 р. За виступ на захист заарештованих українських інтелігентів був переслідуваний. У січні 1972 р. заарештований і засуджений до 5 років таборів суворого режиму і 3 років заслання. Ув'язнення відбував у концтаборі в Мордовській АРСР, а заслання в Магаданській області. Після повного відбуття терміну покарання повернувся в Україну і жив у Києві. У жовтні 1979 р. став членом правозахисної Української Гельсінської групи, за що був заарештований у травні 1980 р. й засуджений до 10 років ув'язнення і 5 років заслання. Покарання відбував у концтаборі в Пермській області. Важко хворів. Помер у тому ж концтаборі 4 вересня 1985 року. 16–19 листопада 1989 року перепохований у Києві на Байковому цвинтарі.
Його лірика пронизана екзистенційними, елегійними, релігійними, історіософськими мотивами, їй притаманні інтелектуалізм, карбованість фрази,
метафоричність, балансування на протиставленнях, глибока філософічність, унікальне мовне розмаїття, закритість, елементи метафізики, сюрреалізму тощо.
Автор збірок поезій, які за Стусового життя видавались тільки за кордоном: «Зимові дерева» (1970), «Свіча в свічаді» (1977), «Палімпсести» (1986). А також — рукописних збірок «Круговерть», «Веселий цвинтар», «Час творчості», досі не знайденої «Птах душі». Перша книжка, видана в Україні, - «Дорога болю» (1991), за неї Стусові посмертно присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка.
2005року йому присвоєно звання Героя України.
Ірина Жиленко
СОНЯЧНІ СЕКРЕТИ ІРИНКИ ЖИЛЕНКО
У сузір'ї загадок
Придумати й зробити справжній «секрет» уміють лише найуважніші й найкмітливіші.
Спершу треба вишукати затишне місце і вибрати мить, коли нікого поруч нема. Як-от зараз, коли в Іринчиному дворику всі розійшлись на післяобідній спочинок! Адже нинішнього ранку, в єдиний вихідний, численні мешканці здійснювали Велике Прання. «Прости, Боже, — де людське — там і наше», — хрестилась до святої неділеньки бабка Христя і собі «впрягалась» у роботу. Спільно тягали воду, гріли у великих казанах, виставляючи на численнихлавочках-табуретках керогази, ночви і балГЇ. Потім ретельно полоскали-м'яли білизну, заодно перемиваючи кісточки й сусідам та знайомим. Нарешті, все успішно завершувалось викручуванням, чіплянням мотузків та веселим вивішуванням випраного шмаття. І — намореним затишшям…
18
Геноцид — винищення окремих груп населення через національні, релігійні мотиви; один із найтяжчих злочинів проти людства.