Ще одне її царство! Дівчат-ровесниць у дворі майже нема, тож Ірі хлопчаки замість подружок. Вона ще не знає, що «Іраїда» з грецької перекладається як «геройка». Але добре тямить, що без її справді геройського запалу, фантазії та заводійства місцевій паруботі жодна гра таки ж не смакує.
— Нє-а! — хитрувато похитує голівкою. — Не в «штандера»!
— Ну, тоді в «гуси-гуси»! — Володько неохоче загилює м'яча в кущі.
— Нє-а! — ще хитріше заперечує дівча.
— У «класи»? «Третій зайвий»? — марно силкуються хлопчаки. — «Замри»? «Зелень»? «Кільце-кільце — до мене!»? «Зіпсований телефон»? «Подоляночка»? «Бояри»? «Бариня послала в магазин…»? Та признавайся вже!
Іринка всміхається ще поважніше і ще таємничіше:
— А як ви на те, щоб скупатися в ботсадівському басейні?
— У холодній воді?
— А чом би й ні? - Іра переможно обводить поглядом «команду босих». — Чи нам перший раз? Хіба сьогодні, коли всі прали, ми не грали у «водяні бої»?
— І то правда! — загули хлопці. — Гайда! Якби тільки вдома не дізнались!
Наввипередки рвонули до хвіртки.
— Удома все пробачать, бо ввечері в нас буде кіно! — запевнювала вже на бігу Іринка.
— Таж кіна сьогодні нема! — лопотять поруч босими підошвами хлопці.
Нікому з дітей на квитки грошей не дають. А безплатно пройти не вдасться: нині на касі — «вредна» білетерка. В такої не випросиш навіть «стоячого» місця за шторою.
— А в нас — буде! — лукаво заявляє дівчинка.
— Ну так: ти ж його будеш переказувати! — Володько звик, що вечорами Ірця переказує дорослим побачені з-за штори фільми. Тітки й дядьки слухають з роззявленими ротами. Не розчаровуються, що замість сумного фіналу в Ірчиній версії все, як би зараз сказали, гепі енд.
— А сьогодні ще й покажем! Простирадла бачили? Отже, екрана, вважайте, маємо!.. — крутий провулок уже збіг до самісінького Ботанічного.
— …Лишиться тільки роздати ролі — Іринка вже намацує ніжкою виступ у стіні, через який по черзі перелазять у Ботсад. — Ну, й вирішите яке саме кіно будемо ставити!
А фільмів багато — усі «трофейні», завезені З'за кордону після війни. Але про це Іринка вже додумує мовчки, поспішаючи зарослою стежечкою до басейну.
«Тарзан» одразу відпадає: навіть якби у дворику було де розігнатись зі стрибками й польотами на «ліанах», то хлопці все одно пересваряться за роль Тарзана. Потрібне щось середнє між <<Роз-Марі», «Великим вальсом» та «Індійською гробницею».
Ще мить — і, пороздягавшись, діти дружно шубовстають у басейн. Ошпареній холодною водою Іринці так само швидко хочеться вискочити назад на берег. Але вона мужньо бовтає ногами, опираючись руками об замулене дно. Щоб зігрітись, виробляє різні «плавучі» фігури, «качечку-прачечку» й здіймає справжнісіньку «морську бурю».
Хлопці й собі талапаються, і ніхто з них не знає (Володько теж), що плавати Іринка… не вміє! Це теж її малесенький секрет, якого ховає навіть від себе. Адже вона так любить воду! Ця любов у дванадцять років таки допоможе їй навчитись плавати — уже на справжньому морі, в Сочі, куди вперше візьмуть її батьки.
А зараз худенькі посинілі дитячі тільця проворненько вискакують із басейну, обтрушуються, хапають останні дрижаки і поспіхом одягаються.
— Ух, оц-це освіж-ж-жились! — підстрибуючи на одній нозі, виливає з вуха воду Володько.
Хлопці гудуть щось жваве у відповідь, і всім стає неймовірно весело: не злякались холоду — раз, накупалися — два, і вже зігрілися — три.
Пропажі вдома справді не завважили. Бо надто захопливе «кіно» розгорнулась цього вечора на тлі останнього незібраного простирадла. Ролі були справедливо поділені, кінець щасливий, декорації підходящі, жодна з дворових птахів-тварин не постраждала, ніяка з домашніх речей не зім'ята, не порвана й не замурзана.
Збентежило тільки дружне бухикання «артистів». Наступного разу треба буде уважніше наглядати не лише за «великим пранням», а й за «водяними боями»!..
У круговерті відгадок
А невдовзі втілився і фільм про Тарзана. Причому по-справжньому: у вигляді вчепленої над ботсадівським яром мотузки з вузлом на кінці. Хлопці, розганяючись, по черзі хапались за нього, відштовхувались ногами і — «Улю-лю-лю-лю-у-у-у!..» — перелітали на той бік яру. Точнісінько, як Тарзан у фільмі! Винахід, звісно ж, звався «тарзанка».
Усі неповнолітні мешканці Микільсько-Ботанічної вулиці, які досі копіювали Тарзана неймовірними стрибками з дахів і дикими вигуками, втечами на поїзди «до Африки», віднині пропадали біля цього дива.
Як і завше в таких ризикованих затіях, серед розмальованих подряпинами-синцями «дикунів» Іра — єдина дівчинка.
— Улю-лю-лю-лю-у-у-у-у!!! — уже вкотре щасливо махає рукою з протилежного боку, уже вкотре продирається кущами, оббігаючи яр, аби вернутись назад до линви. Вона — справжня Тарзанка!
Перечекати, поки перелетять кілька хлопців, і — знову щасливе передчуття польоту. Розбіг, вузол…
— Улю-лю-л…
Іринка вже вчепилася руками й гойднулась, уже розпочала свій переможний крик і лет, аж щось смикнуло її за ногу.
…Канат видирається з Іриних рук, і дівчинка падає вниз, у яр…
Як? Що? Чому?
Загадкою зостався і її шлях додому: Іринка зовсім не пам'ятає, як ще звелась у яру на ноги, як вилізла нагору і де взяла сили навіть самостійно дійти додому. Зомліла аж на порозі. Тоді — білі стіни лікарні. Струс мозку й тріщина в грудній клітці.
Пізніше їй розказали, що якийсь хуліган її навмисно смикнув за ногу. Дошкулило, видно, що дівчисько рівняється до чоловіків. «А щоб не воображала!» — пояснив дурнувату витівку.
Перед Іринкою вперше розкрилась прірва людської заздрості, з якої не раз доведеться видряпуватись. І нині — хтозна, чи перемогла б, якби не отой секрет її світлого серця. «А я таки ніколи не тримала зла в душі, - напише через роки у своїх спогадах. — Моє серце схоже на веселий, міцний і яскравий м'яч. Чим сильніше вдарять — тим вище злечу. А вм'ятини від ударів вирівнюються, і я знову посміхаюсь, і кожен мій новий день — як перший день творення». Мабуть, недарма її «домашнє», а згодом і літературне ім'я — «Ірина» — з латинської перекладається як «мирна». Дівчинка, навпаки, навіть знайшла для себе купу вигод із того безглуздого падіння. У школу не ходила — це раз. Від іспитів звільнили (тоді іспити були й після другого класу) — два.
День народження на носі — три. Виписка з лікарні — чотири. Надворі майже літо — п'ять. Краса навколо — ще одна причина для щастя. Також — бабусин подарунок: з лікарняного Ірця перевдягається в нове платтячко. Перешите з мами Марусиної золотисто-крепдешинової сукні, ще навіть із ароматом її «Красної Москви»!!!
А вдома на Іру чекає… Велосипед!
Стільки щастя за раз! Ні, заради цього варто впасти зтарзанки!
А вже потім — літала на велосипеді! Ох, і літала! Мало не через усю вулицю Толстого — ноги на кермо, руки в боки (мама й бабуся не бачать!) і — вперед, уперед, упере-е-ед!.. Бержи-и-и-ись, хто йде і хто їде! О, тут вона ще більший майстер, як у польотах на «тарзанці»! І «розмальована» такими яскравими саднами й синяками, що індіанцям та «блідолицим» «безколісним» хлоп'якам-ровесникам геть і не снилися!
Що вдієш, і тут вона попереду місцевих «тарзанів»!
За новими розвагами забулись і «розкрились» навіть численні колишні Ірчині «секрети», розграбовані місцевими, як бабка мовить, «шалиґанами».
А ще невдовзі дізнається від бабусі й про стецівську таємницю. Вголос про це не можна, але якщо по секрету… Виявляється, перед 1930-ми роками хазяйновитих Дмитра і Христю Захарченків розкуркулили і разом з іншими заможними родинами насильно вивезли до Сибіру. Єдину доньку Марусю врятувало від переслідувань тільки поспішне одруження з давно закоханим у неї партійцем Володею Жиленком. Коли ж Христі вдалося вирватись із північних країв і повернутися в Стецівку, місцеві активісти знов улаштували на неї полювання. Мусила тікати до Марусі в Київ. Туди ж пізніше прибився й Дмитро… Тільки ж про це — ні-ні-ні!!!