…Янголи не відвернуть 1915 року і смерті Павлової мами…
І страждань закоханого Павлового серця не відвернуть. Якось усе випадатиме, що то нема взаємності, то незборимі перешкоди, то навіть смерть коханої… Аж через кілька десятиліть нарешті одружиться з давно закоханою в нього Лідою Папарук.
На жаль, безсилі будуть порятувати Павлову чисту невинно-дитячу душу й від найстрашнішого — диявольського ярма, яке вже готується кривавим режимом нової совєцької імперії!
…Короткий спалах державності України 1917 року Павло переживе як особисте щастя. А її криваву загибель — як власну непоправну трагедію. Ця трагедія обернеться не лише залякуванням, утисками його особисто та репресіями його братів Івана і Євгена. Але й — масовими розстрілами, війною, нестатками, розкуркуленням, голодомором 1933-го, знову війною і знову голодом — 1946-47 років…
Одних «приборкано» смертю, других — ув'язненням, третіх — високими званнями, посадами, нагородами… Щоб урятувати власне життя і життя своїх рідних, мусиш платити владі хвалеоними вірши-ками! Хоч, не без того: була й віра, що новий порядок здатен змінити щось на краще… Іродова імперія підступна і надто сильна. А Павло ж — тільки людина… Ще й надміру м'яка, вразлива…
…І ніяково закриватиме «вид свій» Перший янгол, спостерігаючи вимушені поступки Великого Поета низькому й підлому червоному дияволу, який «обступає, просто в груди рубає»… Ці поступки мимоволі віддалятимуть Поета від Істини, якій служив і якої прагнув усе попереднє життя.
Але, але… Але Третій янгол — таки звеселяє серце! Адже, попри все, Поет не поставить свого підпису під жодним наклепом, він уперто допомагатиме (у тім числі й грошима) молодим поетам, прийматиме в своїй київській квартирі в'язнів совєцьких таборів, як-от Надію Суровцову та інших репресованих… А 1959 року Павло Тичина виявиться єдиним депутатом, котрий добровільно піде з усіх своїх височенних постів. Бо відмовиться підписувати закон, котрий дозволяє українцям не вивчати рідної мови.
А розкішне панно «Біле і чорне» викладача бурси й семінари, відомого художника Михайла Жука (він вважатиме Тичину своїм найкращим і найлюдянішим учнем) назавжди зафіксує юного Павла Тичину в образі янгола!
Юнацькі тичининські вірші довіку нашіптуватимуть людям щонайкращі почуття! Його перша книжка «Сонячні кларнети» — одне з наймузичніших, найживописніших, найсвітліших творінь української та світової поезії.
«Я — дужий народ! Я — молодий!», — пророкуватиме збірка нове і вже остаточне відродження Україні.
— Ку-ку-рі-ку-у-у!..
Павлусь удруге за цю неспокійну ніч прокидається. Поруч мирно посопує Іванко. Вони з братом, вистежуючи зайду, так, напівсидячи, й заснули під яблунею!.. Не було поруч матусі, щоб звично сказати: «А пересуньтесь! Пересуньтесь-бо туди, де постелено!»
Співають треті півні! Вони проганяють усяку нечисть, що водить свої опівнічні диявольські танці! Бо щось таке приверзлося — і не придумав би!.. Оце тобі «знайду чи потеряю»! Вимолили на свою голову «віщих» снів!..
— Ку-ку-рі-ку-у-у!.. — накликають неминучий ранок настирливі півні, й у саду розвидняється.
Розвидняється й у Павлуся на серці. Вітер, пахощі, навіть усі нічні шелести щезли, натомість починає випадати роса. Дивно, що розбудили хлопчину півні, а не звична світанкова прохолода! Заснули-бо ненавмисне, лягати не мали, то й не вкривались!
…Павлусь здійняв руку, щоб перехреститись-привітатись зі світом. І здивовано помітив, що вони з Іванком дбайливо укриті-обкутані тбплими ковдрами..
Наче крильми.
Історія людини в історії людства
Тичина Павло Григорович — український поет-модерніст, поет-новатор, державний та громадський діяч, академік АН УРСР (з 1929 р.). Народився 15(27).01.1891, за новими даними — 23.01.1891 в с. Піски, тепер Бобровицького району Чернігівської області. Помер 16.09.1967 у Києві.
По закінченню Чернігівської духовної семінарії навчався в Київському комерційному інституті й Першому Українському Університеті. Автор поетичних збірок «Сонячні кларнети» (1918), «Замість сонетів і октав» і «Плуг» (обидві 1920), «Вітер з України» (1924). Збірка «Чернігів» (1931) немовби означила його перехід до «офіціозних» авторів. Однак творчість П.Тичини й після цього не вписується у прокрустове ложе тоталітарних вимог.
П.Тичина — автор численних поем, драм, літературознавчих та публіцистичних статей, перекладів із російської, білоруської, вірменської, німецької, польської, болгарської, китайської, турецької та інших мов (знав їх більше десятка). Твори самого Тичини теж перекладені багатьма мовами світу. Тичина — один із перших лавреатів Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка (1962). Поетична творчість раннього Тичини — це і життєрадісність-життєствердність, і своєрідна світло-музика, завдяки якій у віршах геніально передано і красу пейзажів, і переливи звуків, і найтонші людські почуття.
Надія Суровцова
КАЗКА НАДІЙКИ СУРОВЦОВОЇ
Принцеса всіх замків
— Лови принцесу! Хапай же! — кричали від алеї.
Надійка не надто прудка, і «розбійник» от-от ухопить за рукав!..
Зате вона дівчинка нівроку, міцненька! Р-р-раз — і хлопчак-нападник, відштовхнутий «принцесою», з розгону гепається на піщану доріжку! Поки підведеться, Надійка встигне заховатися за стовбур старого каштана… Ні, краще впаде на лавочку й відхекається…
— Цур, не граю! — застережливо схрещує перед собою руки, щойно «розбійник» знов береться атакувати.
Гра у «принцес та розбійників» одна з найулюбленіших, куди до неї всяким «гусам-гусам» і «золотим брамам»! Але трохи затягнулась. «Упіймані» принцеси вже знудились у своєму полоні за лавочкою в кінці алеї, а не впіймані — геть заморилися…
Не встигла ще й прийти до тями, як на майдані проти Михайлівського скверу в ореолі фонтанних бризок угледіла рідну постать.
— Мамо! — втому забуто, і Надійка щодуху мчить навперейми найріднішій людині.
Мама Ганна Янівна, йдучи на своє вчителювання, щодня залишає Надійку тут, у парку, неподалік Софійського собору. В обід же зазвичай повертається з гімназії.
— Ходім додому. Кошика ж не забудь!
Надійка хапає плетеного кошика, в якому зранку був її сніданок, і радо береться за мамину руку.
— До побачення! — махає подряпаним «розбійникам» та замурзаним «принцесам».
Серед них — і справжні багацькі нащадки, і діти служниць та жебраків. Але всі однаково сумно дивляться вслід: з Надійкою завжди цікаво!..
Удома в її володінні — п'ятикімнатна квартира на Малій Житомирській, 19. На п'ять років Надійчиних-справжній замок. Хоч, за столичними мірками, родина Суровцових живе дуже скромно. Було б іще сутужніше, якби не мудрість і виваженість працьовитої мовчазної Ганни Янівни, майже на десять років старшої за чоловіка викладачки Маріїнської гімназії. Бо розумний, веселий і гарний тато Віталій, талановитий адвокат, часом легковажно і грішми сіє, і в борги залазить…
Але їхня одиначка Надійка грішми не журиться. її засмучує, що, поки батьки працюють, часто лишається в лунких просторих кімнатах сама. Але, як і справжня шляхетна принцеса, ніколи не кисне й не нудиться. Завжди уміє знайти собі діло. Адже все в її «замку» — живе, все потребує її, принцесиної, турботи й уваги! Фарфорові статуетки, загадкові морські мушлі, оксамитові меблі, різні пальми й інші тропічні вазони…